Не так давно Діана Целюк випурхнула з обіймів філологічного факультету, а нині у рідній альма-матер вже презентує дебютну збірку поезій «Займенник Вона». На зустрічі зі студентами та викладачами дівчина розповіла, як виношувала ідею з виданням власної збірки поезій ще з першого курсу навчання. І зрештою, омріяну книгу Діана Целюк натхненно втілила у життя з нагоди свого двадцятип’ятиріччя, що умовно підсумувала її становлення як жінки, внутрішні перетворення та відчуття, любов до чоловіка.

За словами поетеси, назва збірки «Займенник Вона» обрана невипадково, бо вказує на те, що ця книжка насамперед про жінку і що цей займенник має багато конотацій: становлення, намацування фемінності, пошуку й реалізації себе у цьому світі.

Розповідаючи про структуру збірки, Діана Целюк розкрила наповненість кожного розділу, зокрема «Intro», що містить один увідний текст та пояснює зміст книжки; «Обриси й риси» – про умовне спілкування із собою; «З циклу недописаних портретів» – вірші, присвячені наставникам у літературі – Світлані Вардеванян, Світлані Кирилюк та Інзі Кейван; «Міжреберні кімнати» – про двох чоловіків у долі ліричної героїні; «Цикл Геліос» – про чоловіка-сонце, який освітив життя та забарвив його яскравими фарбами і «P.S.» – вірші, які написані після повномасштабного вторгнення у 2022 році і означують те, що відбувається зараз.

Передмову до збірки написала кандидатка філологічних  наук, викладачка кафедри української літератури Світлана Вардеванян, у якій зазначила, що «поезія Діани Целюк має що сказати. Хитаючись між силабо-тонікою і верлібром, збиваючись подекуди з ритму, вона все ж творить дуже цікаві синтезійні образи – „Бо лиш глухий не почує ці тріщини в стінах…ˮ, пропонує  особливу, сказати б „тілеснуˮ метафору й загострене відчуття деталі – „З власних думок заварю собі каву…ˮ, „Видихати цю ніч вуглекислим газом, плюватися зірками, що липнуть до зубів…ˮ, „Виривати цю ніч зі своїх міжреберних шляхів, де кожен камінь тобою навчений дихати…ˮ. А головне – ця поезія знаходить у собі силу відірватись від особистого, від обсервації внутрішнього світу й, не зраджуючи собі, не переходячи в регістр „поезії патріотичного нервуˮ, зауважити воєнну реальність…».

***

Говори. У твоїй країні війна.
Чорні хмари обвили стріхи кожної хати.
Щоправда, у когось вона була – і нема.
А в когось не стріху – подих встигли забрати.

Говори. Хвилина минула. Їм царство небесне.
Бо тобі тепер за них також говорити.
І ти від плеча до плеча дитинним жестом
малюєш символ віри, щоб заціліти…

Я говорю. Хоч слова за димом не видно.
Говорю. Хоч не чути їх між сиренами.
У мене є мова – я її дитина,
цей синтаксис тече моїми венами.

Слова – із присмаком крові, зерна і полів.
Із глухим відлунням ланцюгів серед ночі.
Із шумом вагонів до Сибіру чи Соловків.
З однією кулею в дві пари очей.

Говорю. Доки стане болю й любові.
Мова – це памʼять. У ній є життя і люди.
«Не на часі» – у часі – пронизує часто груди.
Як не буде її – мене також не буде.

З-поміж іншого, в оформленні обкладинки книги використано роботу художниці Соломії Баштаненко та вражає оригінальне пакування збірки, з якою вишуканістю та довершеним виглядом вона потрапляє у руки читача.

Ольга Меленчук,
кандидатка філологічних наук