- пʼятниця, 13 листопада 2026 р.
- Події
У рік 170-річчя від дня народження великого українського мислителя, вченого, письменника, громадсько-політичного діяча Івана Франка, яке відзначали 27 серпня, відбулося чимало наукових та мистецько-просвітницьких заходів, присвячених ушануванню його постаті. З цієї нагоди кафедра української літератури також долучилася до відзначення цієї поважної дати, організувавши 11 листопада 2026 року круглий стіл за участю викладачів та студентів філологічного факультету.
На початку зі вступним словом про феномен постаті Івана Франка в історії українського культурного простору звернувся завідувач кафедри української літератури, доцент Валентин Мальцев. Він підкреслив непересічність таланту вченого, котрий цікавився багатьма галузями наук, що вивершувалося глибокими науковими студіями не лише з літературознавства, критики, публіцистики, фольклористики, журналістики, а й з політології, економіки, філософії тощо. Зауваживши водночас, що свідченням багатої науково-критичної та художньої спадщини І. Франка є понад п’ятдесятитомне видання його творів, що вміщує лише половину зробленого за життя вченого. У риторичному запитанні Валентина Сергійовича прозвучало: «А чи прочитали ми бодай половину, а то й третину з написаних томів І. Франка, чи зуміли осягнути всю велич цієї унікальної особистості?!», що змушує замислитися над непроминальністю ідей великого українця, його візією майбутнього України.
Суголосно з думками В. Мальцева звучали міркування декана філологічного факультету, доцента Ярослава Редькви про постать інтелектуала Івана Франка не лише української, а й усієї європейської культури. Простежуючи буковинські координати І. Франка та його роль в історико-культурному просторі Буковини, Ярослав Петрович згадав про те, що письменник навчався в Чернівецькому університеті протягом восьмого семестру 1890–1891 років, слухаючи лекції виданих українських вчених європейського рівня – Степана Смаль-Стоцького й Омеляна Калужняцького. Про цей факт свідчить пам’ятна дошка на фасаді першого корпусу університету – тієї будівлі, у стінах якої 1875 року розпочалася його історія. Також було згадано про публічне прочитання поеми «Мойсей» у 1913 році, зафіксоване на меморіальному знакові на будівлі Народного дому. Наостанок Я. Редьква наголосив: «Нехай цей захід стане ще одним штрихом до осмислення постаті Івана Яковича Франка, а ми будьмо гідними його!».
У програмі заходу було заявлено п’ятеро учасників, зокрема виступи професорів Володимира Антофійчука («„Нам пора для України житьˮ: ідеї національної єдності в поезії І. Франка»), Бориса Бунчука («Леся Українка та Іван Франко: поетичні перегуки») та доцентів Олександра Поповича («Іван Франко на сторінках української періодики»), Світлани Кирилюк («Проблеми викладання творчості Івана Франка в ЗЗСО та в рамках навчальних дисциплін у вищій школі») й Василя Костика («Іван Франко і український фольклор»). На жаль, через повітряну тривогу не всі учасники встигли виступити. Проте надзвичайно цікавими і ґрунтовними щодо осмислення художнього і наукового доробку Івана Франка були виступи докторів наук Володимира Антофійчука та Бориса Бунчука.
Простежуючи ідею національної єдності та визначаючи її стрижневість у творчості І. Франка, Володимир Антофійчук зосередив головно увагу на аналізі поетичного циклу «Україна» зі збірки «З вершин і низин», зокрема віршів «Моя любов» (1880), «Національний гимн» («Не пора» (1880)), «Ляхам» (1882), «Розвивайся ти, високий дубе…» (1883), поемі «Мойсей» (1905) та публіцистиці 1895 – 1905 років. Володимир Іванович дійшов висновку, що «єдність в Івана Франка має два вектори: емансипацію назовні й консолідацію всередині» і що братерство в поета виступає як рівноправність, а його «поезія переводить проблему єдності у сферу міжнаціональних відносин». Означена Франкова формула «Нам пора для України жить», за словами дослідника, «концентрує розуміння модерної нації як спільноти відповідальності». Відповідно «єдність потребує внутрішньої солідарності; соборність – усвідомлення цілісності України; свобода – здатності до самостійного історичного діяння». Загалом, на переконання вченого, «поезія Івана Франка є одним із найважливіших етапів формування модерної української соборницької думки». Має рацію Володимир Іванович, коли наголошує, що «якби сучасні політики уважніше поставилися до Івана Франка, бодай видавши повне зібрання його творів у ста томах, чи коли б дослухалися і до М. Шашкевича, і Т. Шевченка, й І. Франка, то нам не треба шукати якихось програм із процвітаючої Європи чи Америки, бо ми маємо у себе те золото, по якому, на жаль, ходимо ногами».
У виступі професор Борис Бунчук, котрий свого часу присвятив докторську монографію віршуванню Івана Франка, розглянувши у ній форму кожного оригінального віршованого твору, зауважив, що процес власного вивчення Франкової творчості має перманентний характер. Зокрема розповів, що, шукаючи формальні відповідники до вірша «Не пора, не пора», натрапив на згадку поета про те, що цей вірш він написав на риму одного старонімецького гімну. Однак, попри тривалі пошуки, віднайти той старонімецький гімн професорові досі не вдалося.
Акцентуючи увагу на мистецьких взаєминах Лесі Українки й Івана Франка та перегуках у їхній творчості, учений підкреслив бінарний зв’язок «учениці та вчителя». Бо саме до І. Франка надсилала Леся Українка свої віршовані твори для друкування в Галичині, і саме він видав її першу збірку «На крилах пісень» у 1893 році, а також написав перший розлогий відгук на її поезію у 1898 р. У своїх листах до І. Франка поетеса зчаста вживала звертання: «Дорогий вчителю».
Борис Іванович підкреслив, що «від І. Франка Леся Українка могла навчитися «політичної» поезії. Натомість від кінця 90-х років ХІХ ст. в І. Франка можна знайти віршовані твори, що виникли після ознайомлення з окремими поезіями Лесі Українки. І, як приклад, апелюючи до поглядів І. Качуровського, котрий простежував вплив Лесі Українки на І. Франка, звернув увагу на зіставлення вченим вірша поетеси «Як Ізраїль діставсь ворогам у полон» (1900) та поезії «На ріці Вавилонській – і я там сидів» (1901), відзначивши, що Іван Франко відповів на Лесину поезію в тому самому ритмічному ключі, з тими самими символами».
Загалом у своїй доповіді Борис Бунчук, простежуючи перегуки в поетичній творчості обидвох українських письменників, виокремлював тематичний, образний, версифікаційний рівні. А це засвідчує те, що їхня творча взаємодія розгорталася як своєрідний художній діалог, у якому біблійні мотиви, історичні алюзії, символічні образи набували нового національного й філософського змісту.
Ольга Меленчук,
кандидатка філологічних наук