Сторіччя Тараса Шевченка припало на винятково складний і суперечливий час, позначений загостренням міждержавних і міжнаціональних відносин, наростанням національно-визвольних прагнень підневільних народів, загрозливим ширенням соціалістичних ідей, вибухом Першої світової війни, по завершенні якої розпалися дві антагоністичні держави – Австро-Угорська і Російська імперії. Коментуючи тогочасні суспільно-політичні події, чернівецька газета «Борба» від 18 березня 1914 р. писала, що соті роковини «великого нашого поета припадають в незвичайно важну хвилю історичну», «коли і перед народами цілого цивілізованого світу стає цілий ряд питань, від яких залежить їх будучність, їх існування, їх дальший історичний розвій. Живемо в передодні великих переворотів, переживаємо хвилю судорогів і потрясінь революційних, входимо в фазу великих змагань, кровавих конфліктів». На тлі невизначеності і непередбаченості розвитку світових суспільно-політичних процесів автор статті ставить питання про історичну долю власної нації і значення Тараса Шевченка в її історичному поступі: «І в таку хвилину стає й перед українським народом грізне питання: бути чи не бути?.. В таку історичну хвилю припадає ювілей поета, що так страшно відчував поневолення України московськими царями, що так сумував над байдужістю, над раболіпієм своїх поневолених смирних земляків, та що вірив усе-таки, невважаючи на страшну неволю часів Миколи І, в кращу будучність свого народу».   

Українці готувалися не тільки на батьківщині, а й в усьому світі гідно вшанувати пам’ять свого геніального сина, у зв’язку з чим створювалися ювілейні комітети. Однак офіційні урядові кола тих держав, до складу яких тимчасово входили українські землі, неоднозначно ставилися до його патріотичних прагнень, тому по-різному складалися, приміром, ювілейні приготування в Україні підросійській та Україні підавстрійській.

Російський царат не дозволяв відзначати Шевченків ювілей. Питання про заборону його святкування набуло гострого політичного характеру. Протягом кількох днів його обговорювали в Державній Думі Росії. Посипалася низка циркулярів, відповідно до яких заборонялося вшановувати Шевченка у вищих і середніх навчальних закладах, народних училищах, здійснювати церковні відправи, відвідувати в ювілейні дні могилу поета, де цілодобово вартували озброєні жандарми. Сприяли виконанню цих указів «зверху» і «русское православие», яке відмовлялося служити панахиди заправославним же Шевченком, та так звані «чорні сотні», створені монархічними організаціями «Союз русского народа» та «Союз Михаила Архангела» для боротьби з тими, кого вони вважали за антимонархістів. І одні, й інші публічно звинувачували Шевченка як «богохульника» і «ворога російської держави», хоч насправді добре розуміли його значення в історичній долі українського народу. Підступні дії царських прислужників призвели й до того, що не вдалося завершити встановлення пам’ятника поетові в Києві, про проект спорудження якого було оголошено ще 17 вересня 1904 року.

У відповідь на царські заборони прокотилася хвиля політичних демонстрацій і страйків, організованих науково-мистецькою громадськістю, студентами та робітниками.

В інших суспільно-політичних умовах відзначався Шевченків ювілей у підавстрійській Україні: в Галичині, на Буковині й Закарпатті, де вільно, хоч і не так просто, як може видатися на перший погляд, відбувалися багатолюдні збори в містах і селах, відкривалися пам’ятники Великому Кобзареві, встановлювалися меморіальні дошки, насипалися символічні могили, висаджувалися дерева, іменем поета називалися навчальні заклади, бібліотеки, вулиці тощо. Хоч і тут москвофільські агенти намагалися впливати на представників місцевої влади, реакційного духовенства і клерикалів, щоби з їх допомогою зупинити або принаймні пригальмувати швидку ходу ювілейних приготувань, однак це не мало якихось помітних наслідків.

Соті роковини Шевченка буковинський край зустрів дотепер найурочистіше й наймасовіше, з небувалим патріотичним піднесенням у своєму відвічному прагненні жити у власній державі, чіткішим усвідомленням мистецької, історичної і суспільно-політичної місії генія, глибшим осмисленням значення його слова для національного пробудження місцевих українців, новими науковими і науково-просвітницькими виданнями. Осмислюючи історію буковинського вшанування великого поета до 1914 р., Денис Лукіянович писав у ювілейні дні: «Буковина по своїм силам причинилася, як тільки могла, до звеличення найбільшого українського поета і мученика за вітчину. Разом з тим як росте свідомість народна і свідомість своїх прав, ширшає також і культ того, хто перший научив, як «за правду стать», як брата любити і як волю цінити» (газета «Нова Буковина від 11 березня 1914 р.). 

Слід відзначити, що підготовка до святкування Шевченкового ювілею розпочалася на Буковині ще задовго до її офіційного оголошення. Про це, зокрема, свідчить документ від 10 грудня 1913 р., який зберігається в Державному архіві Чернівецької області. «З метою гідного святкування 100-річчя від дня народження Шевченка в 1914 році, – йдеться в ньому, – громадяни Кіцманя бажають подарувати державній гімназії художньо виготовлене погруддя поета і встановити його у вестибюлі навчального закладу». У зборі коштів на встановлення пам’ятника також взяли участь учителі та учні гімназії. Проект втілив у життя талановитий художник, скульптор і поет Михайло Гаврилко (1882 – 1920), уродженець Полтавщини, учень Опанаса Сластіона, який перед початком Першої світової війни перебував на  Галичині й Буковині. 

Встановлення погруддя Шевченка в Кіцманській гімназії – знаменна подія для усієї Буковини, адже це перший пам’ятник поетові на теренах нашого краю. Однак, на жаль, він не зберігся. Під час Першої світової війни його по-варварськи понівечили російські окупанти. Вихованець Кіцманської гімназії, відомий український письменник Румунії Денис Онищук розповів про це у своїх «Споминах» (1969), які 2013 року вийшли в чернівецькому видавництві «Букрек».

Уже на початку лютого 1914 р. українські товариства Буковини почали звертатися до місцевої влади з проханням дати дозвіл на проведення урочистостей з нагоди Шевченкового сторіччя. Але це були розрізнені дії у справі, яка мала загальнонаціональне значення і стосувалася не лише  ювілею поета, а й змагання за українську державність. Тому повинна була з’явитися авторитетна консолідуюча сила, яка би першою зрозуміла необхідність об’єднання усього українського люду Буковини довкола Шевченкового свята. Нею став «Союз Січей на Буковині», який на спеціальному засіданні від 1 березня 1914 р. запропонував усім українським товариствам спільно відзначати сторіччя поета, щоби в кожному буковинському селі українці взяли участь у ньому участь. Така позиція «січовиків», безумовно, спонукала до згуртування усіх культурно-освітніх і громадських організацій краю довкола спільної мети – гідного вшанування пам’яті великого поета. Очевидно, саме завдяки пропозиціям «Союзу Січей» було утворено Загальний комітет у справі святкування ювілею Шевченка на Буковині. Його організаційна секція, яку очолив Ілько Попович, через місцеві періодичні видання повідомляла про план відзначення Шевченкового свята по всій Буковині. У зв’язку з цим було ухвалено звернутися до українських газет краю з проханням систематично інформувати про хід ювілейних святкувань на Буковині й усій Україні, опублікувати відозву від усіх українських товариств стосовно спільного відзначення поетового сторіччя, скликати 22 березня 1914 р. маніфестаційне віче стосовно заборони Шевченківських свят у підросійській Україні, внести до громадської ради подання з тим, щоби вулицю Руську в Чернівцях перейменувати на вулицю Шевченка тощо.  

На поклик ювілейного комітету відгукнулося двадцять українських товариств Буковини, серед яких – «Руська Бесіда», «Українська Школа», «Жіноча Громада», «Союз Січей», «Народний Дім», «Буковинський Боян», обʼєднання «Православних руських священників», «Запороже», «Січ», «Союз», «Чорноморе» та ін., які опублікували спільне звернення про святкування сторіччя Шевченка. У документі, підписаному такими відомими громадсько-культурними діячами краю, як Омелян Попович, Сильвестр Яричевський, Ілько Попович, Степан Смаль-Стоцький, Василь Сімович, Мирон Кордуба, Теофіл Бриндзан, Модест Левицький та ін., зокрема наголошувалося: «Велике національне свято святкує наш нарід по всій землі, де лише лунає наше рідне слово. Сто літ минає, як народився пророк нашого народного відродження і треба нам, як частині соборної України, відсвяткувати сі роковини гідно і поважно, як приличить культурній нації. <…> Треба нам подбати, щоб уся наша буковинська Україна зійшлася разом на велике свято і вдарила чолом перед нашим народним пророком Тарасом Шевченком» («Нова Буковина» від 22 березня 1914 р.). Відтак пропонувалося усією українською громадою відзначити поетів ювілей на Зелені Свята і подбати, щоби він став для неї днем національного відродження, щоби назвати іменем генія школи та «інші просвітні публічні інституції, позасновувати бібліотеки і національний музей ім. Шевченка; взагалі зробити все, щоб ім’я пророка було спопуляризоване по найменших закутинах нашої країни». Завершувався текст документа промовистим закликом: «Пом’янім незлим тихим словом Того, що жив і вмер за нас, що дав почин до відродження нашого великого ідеалу самостійної України!».

Відповідно до звернення українських товариств Буковини розгорнулася широка пропагандистсько-просвітницька робота, основний обсяг якої взяла на себе «Руська Бесіда». Свої зусилля вона спрямовувала насамперед на те, щоби донести до буковинців правду про Шевченка, підкреслити його заслуги перед рідним народом. Зокрема товариство поширювало матеріали, які підкреслювали, що Шевченко пробудив «русинів (українців) з довговічного сну і показав нам дорогу до кращої будучності на нашій землі». Тому, на думку просвітян, поетове свято «годиться обійти сей рік якнайсвітліше», бо воно «повинно також збудити свідомість національну по найтемніших закутках нашого краю, повинно загріти всіх до взаємної любові, до праці над народом, повинно збудити вогонь великий до нашої української справи» («Читальня», 1914, ч. 251-254).

Важливо, що до ювілейних приготувань «Руська Бесіда» залучала вищі (гімназії, реальні та учительські семінарії) і народні школи.  З її ініціативи Шкільна рада розпорядилася, щоби день 9 березня був вільним від занять, а вчителі разом з учнями влаштували шкільні свята на честь поета. В одностайному пориві до гідного пошанування Шевченка, як закликала «Руська Бесіда», «всі повинні почути себе членами одного великого народу українського, сотворити одну велику громаду і подати собі руку, аби двигнути з великого упадку рідний наш край» («Нова Буковина» від 22 березня 1914 р.).

До поетового ювілею буковинські просвітяни видали спеціальний випуск часопису «Читальня» під промовистою назвою «Пам’яти великого борця за волю свого рідного краю Тараса Шевченка в столітню річницю єго уродження присвячує тов. «Руська Бесіда» (відповідальний редактор Теофіл Бриндзан). Зміст книжки склали вступ і чотири розділи: «Як виглядало на Україні перед Шевченком і за життя єго?», «Життя і діяльність Т. Шевченка», «Чому кожний русин (українець) повинен глибоко шанувати пам’ять Тараса?», «З поезій Т. Шевченка». Основна ідея видання – показати глибокий патріотизм поета, його самовідданість у відстоюванні політичних і культурних прав знедоленого народу, послідовність у викритті колонізаторської політики російського царату тощо.       

Сторіччя Шевченка Буковина відзначала в дусі рішучих протестів проти ганебних заборон російського уряду, які усвідомлювалися як помста великому поетові за могутність його викривального й закличного слова, як цілеспрямоване позбавлення українців права на національне самовизначення й побудову власної держави, зазіхання з боку агресивного північного сусіда на їхню історію й культуру. Як писала одна з тодішніх чернівецьких газет, «за велику любов до поневолених і визискуваних, за ненависть до визискувачів, гнобителів, за те, що против суспільної кривди і політичної неволі боровся, що за правду і волю карався, мучився і терпів, що те, що вірив в тріумф правди і волі, за те, що вірив у воскресення вольної, самостійної України, за те, що закликав до зруйнування царської імперії, за те, що закликав до революційної боротьби проти царського деспотизму, за те Шевченка по смерти єще гонить царський уряд, не позволяючи святкувати його пам’яти на Україні, за те святкуємо ми пам’ять дорогого поета нашого, великого революціонера, Апостола правди і науки» (газета «Борба» від 18 березня 1914 р.). 

Активним діям громадськості Буковини проти заборони гідного вшанування великого українського поета в Росії передувала стаття «Образа нації», опублікована в газеті «Нова Буковина» від 11 березня 1914 р. Її автор, М. Данько (літературний псевдонім Миколи Миколайовича Троцького), український політичний діяч, журналіст, письменник і видавець, уродженець Волині, який проживав з 1914 р. в столиці Австрії, а в 1918 – 1922 рр. виконував обов’язки секретаря посольства Української Народної Республіки у Відні, підкреслював особливе піднесення, з яким українське громадянство розпочало відзначати сторіччя Шевченка. Такої шани, на думку Миколи Данька, великий поет і мислитель удостоївся за те, що посів «особливе місце не лише в українській, а й у світовій літературі. Твори єго є прапором відродження поневоленої української нації, столітній ювілей народження поета є разом з тим і ювілеєм відродження українського народу. Для того народу Шевченко є не лише письменником, твори котрого мають високу художню вартість, він є разом з тим і проводирем в боротьбі народу за національну волю. <…> Він вніс в сю літературу титанічну силу почуття мас народу, з котрих він сам вийшов, вніс непереможну волю народу до життя, якої російський уряд не міг задавити довгими роками кріпацтва, вніс безконечну ненависть до російських гнобителів, більше котрої була лише любов Шевченка до свого народу».

Заборону відзначення Кобзаревого ювілею М. Данько сприймав як образу національних почуттів українського народу, яка стала системою в діях російського уряду. На підтвердження свого висновку автор статті наводить приклади брутальної поведінки поліцейської держави, пов’язані з похоронами Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського і Лесі Українки. «Тепер, – писав він, – російський уряд забороняє святкування пам’яті найбільшого українського поета в століття з дня єго народження, до старих образ прилучається ся нова, найтяжча образа і, певно, ще не остання». Поведінку російського царату М. Данько трактує як демонстрацію влади, опертої на військову силу. «Спираючись на багнети і кулі, – відзначав він, –  російський шовінізм тяжко гнітить український нарід, але уривається вже і безконечна терпеливість російських українців, а кулі та багнети – непевна опора панування». Неважко помітити, яким оптимістично-далекоглядним виявився цей журналістський виступ. 

Цікаво, що публікація статті М. Данька збіглася в часі із газетними повідомленнями про протести української молоді Буковини проти заборони Шевченкових свят у Росії. Увечері 11 березня 1914 р. в чернівецькому Народному домі відбулися «протестуючі збори», на які зійшлася молодь, щоби засудити заборону прилюдного святкування пам’яті Шевченка в Росії. У зв’язку з цим було прийнято резолюцію, якою висловлювалася зневага до російського уряду, а сама заборона трактувалася як виклик, «кинений українській нації російським царатом», тому учасники зборів протестували проти таких дій «перед культурним світом в ім’я чести і гідности українського народу» («Нова Буковина» від 15 березня 1914 р.).  

Після закриття зборів їх учасники зі співом національного гімну вирушили до російського консульства, яке знаходилося по вулиці Панській (тепер – Ольги Кобилянської). Під його стінами протестуючі викликували слова гніву й обурення на адресу російської імперії як «царства дикунства, тьми й неволі народів». За оцінкою газети «Нова Буковина», «се був голосний протест і тверда заява, що українська молодіж твердо держиться заповіту національного пророка, пам’яти якого не дозволяють достойно поклонитися, що український народ спільно і єдно стоїть в боротьбі за свою національну самостійність» («Нова Буковина» від 15 березня 1914 р.).

Протест буковинської молоді підтримали представники старшого покоління шанувальників Шевченка. 22 березня 1914 р. комітет Шевченкового свята на Буковині скликав віче, яке відбулося в Народному домі за участі 300 осіб, щоби, за газетним повідомленням, «запротестувати проти сеї нечуваної в цілім культурнім світі заборони святкування пам’яти народного генія» («Нова Буковина» від 25 березня 1914 р.). З промовою виступив депутат Єротей Пігуляк, який поінформував про заборону урочистого святкування Шевченкового ювілею на всій підросійській Україні. Промовець також зачитав уривки із статті, опублікованій у київській газеті «Рада» про дебати в Державній Думі та виступ на її засіданні депутата Мілюкова, який став на захист українців у їх прагненні гідно вшанувати свого великого поета. При цьому промовець підкреслив, що ніяким іншим чином не можна було краще сприяти прославленню імені українського генія в цілій Європі, ніж цією забороною. Відтак учасники віча ухвалили резолюцію, якою висловили рішучий протест проти «систематичного переслідування російським урядом української нації» (Державний архів Чернівецької області, ф. 3, оп. 1, спр. 11943), а також закликали громадськість Галичини дати рішучу відсіч москвофільській пропаганді, «яка при помочи російського рубля грозить здеморалізованням части українського населення в Австрії», висловили солідарність із тими, котрі в Росії мужньо протестували проти «варварської заборони», а «в Державній Думі піднесли голос протесту проти безпримірної заборони святкування Шевченкового ювілею російським урядом і обстоювали за права української нації в Росії» («Нова Буковина» від 25 березня 1914 р.). 

Після віча його учасники вишикувалися в колону по вулиці Якоба фон Петровича, де їх чекала велика кількість людей, які не могли потрапити до зали Народного дому, і зі співом «Не пора, не пора…» рушили вулицею Руською, щоби через Рінгплац (нині Центральна площа) потрапити до російського консульства. Організатори демонстрації, яка зібрала близько 1000 осіб, не просили й не отримували дозволу на її проведення. Тому піша й кінна поліція зупинила похід неподалік консульства. На балкон російської дипломатичної установи вийшов консул. Вигуки «Ганьба російському царатові!» змінилися співом гімну «Ще не вмерла Україна». Відтак протестуючі рушили до редакції газети «Народна воля», щоби висловити обурення щодо використання нею імені Шевченка для проголошення москвофільських ідей. Але й тут на заваді демонстрантам знову стала  поліція, змусивши їх повернутися назад до Народного дому. Попри певну невдачу в поході до російського консульства обуреним буковинцям вдалося виразно заявити про свою незгоду з колоніальною політикою Москви, а водночас підтвердити здатність на рішучі дії у відстоюванні зневаженої національної гідності.

Відзначення сторічного ювілею наші краяни розпочали 7 березня 1914 р. заупокійним богослужінням за поетом, яке відбулося в чернівецькому кафедральному соборі з ініціативи «Міщанського хору». Це ж товариство наступного дня влаштувало й перше велике буковинське свято Шевченка. Основу його програми склали вірші поета і пісні на його слова, а також промова Теодота Галіпа. На цю подію газета «Нова Буковина» відгукнулася заміткою, автор якої Ілько Попович висловлював невдоволення нечисленною участю в ній міщан, а також тим, що, за його словами, «сама програма сего свята була замало щиронародна, замало з неї промовляв дух українського пророка», бо на перше місце в ній мала стати Шевченкова поезія («Нова Буковина» від 11 березня 1914 р.). Своїми зауваженнями дописувач, який загалом дуже критично поставився до виконавської вправності «Міщанського хору», мав на меті запобігти «неправильностям», які, на його думку, могли б повторитися і на наступних Шевченківських святах, яких ще очікувалося в ювілейному році. Нам, звичайно, зараз неможливо встановити, наскільки об’єктивним був кореспондент «Нової Буковини» в оцінці музичного мистецтва «Міщанського хору». Проте дух красномовної промови Теодота Галіпа можемо відчути завдяки тій же «Новій Буковині», яка майже повністю опублікувала її текст у своєму числі від 11 березня 1914 р. На думку оратора, Шевченкова поезія, яка проросла з контрастів між героїчним козацьким минулим і сумною кріпацькою долею України, повсякчас утверджувала в українців несхитну віру в торжество власної вільної держави. «Сповняючи заповіт пророка, – наголошував Теодот Галіп, – сьогочасне українство іде до того, щоби на Україні відродилась нація, серед котрої не було би ні рабів лукавих, ні панів зухвалих, і не було би панщини, ні визиску, а братерство людей добрих і справедливих: Україна без холопа і без пана. На сторожі сего ідеалу правди і волі стоїть Шевченкове слово» («Нова Буковина» від 11 березня 1914 р.). Оцінюючи виступ Теодота Галіпа з позицій сьогодення, маємо підстави підкреслити, що саме з таким, висловленим промовцем, розумінням історичної ролі Шевченка та його слова входили буковинці в столітній ювілей українського генія.

Хронологія буковинських святкувань сторіччя великого українського поета надзвичайно щільна й розлога – від 7 березня до 17 липня. Тільки в Чернівцях на великі урочистості міська громада збиралася ще принаймні чотири рази: 15 березня в Народному домі заміська філія «Руської Бесіди» влаштувала святкову програму для селян з промовою доктора Панька Клима («Народний голос» від 20 березня 1914 р.);  22 березня чернівецькі робітники і міщани зійшлися на святкові збори, які проходили під гаслом: «Заразом піднесемо протест проти царської самоволі, яка хоче вбити живе слово тридцятимільйонного нашого народу в Росії» (Державний архів Чернівецької області. – Ф. 10 с/г, оп. 1, од. зб. 1806); 29 березня на Шевченківських зборах, організованих «Українським міщанським клубом», виступали Мирон Кордуба і Степан Смаль-Стоцький (Державний архів Чернівецької області, ф. 3, оп. 1, спр. 11943, арк. 6-7); 17 травня товариство «Січ» організувало Шевченківське свято на Клокічці, на якому промовляли Ілько Попович, Теодот Галіп, посли Семака й Бурачинський, закликаючи слідувати за Шевченком, «йти до великого ідеалу його, себто до відродження самостійної України» («Народний голос» від 22 травня 1914 р.). А ще планувалися в Чернівцях спільне ювілейне святкування на другий день Зелених Свят, а також Шевченківське свято із січовим здвигом на Петра, 12 липня, які не відбулися через початок Першої світової війни.

Крім того, майже в кожному містечку й селі Буковини місцевими аматорами за активної участі вчителів і духовенства з великим піднесенням відзначалися соті роковини українського генія. Архівні матеріали й газетні публікації зафіксували перебіг Шевченківських святкувань у Сереті, Заставні, Нових Мамаївцях, Великому Кучурові, Кулівцях, Калічанці, Оршівцях, Корчівцях, Чорнівці, Вікні, Кам’яній, Черепківцях, Кіндештах, Шипинцях, Луці, Кліводині, Ставчанах, Усть-Путилові, Старій Жучці. Вони відбувалися за простим сценарієм: промови, декламації, співи, але патріотичний заряд від них був надзвичайно потужним. Приміром, одне з таких свят, цілком типове для ювілейного року, яке відбулося у Великім Кучурові, газета «Нова Буковина» від 22 березня 1914 р. описує так: «В суботу, дня 14-го марта б. р. зібралися тутейші читальнянські члени в своїй хаті, котру купили ще в 1904-ім році для своєї вигоди й очікували терпеливо своїх учителів, з котрими мали відсвяткувати ювілей 100-літніх уродин найбільшого писателя і героя Тараса Шевченка. В 2-ій годині по шкільній науці з’явилися всі українські вчителі як школи Св. Марії, так і школи Св. Дмитра. Свято отворив голова читальні п. учитель Соневицький. Він щиро привітав зібраних і пояснив ціль і значення ювілейного свята. По нім промовляли ще й учителі п. Леонтій, Комарівський і Савицький. Як ще й ніколи, так сегодня уважно прислухувалися селяни промовам, все поглядаючи на образ дорогого Тараса у вінку з позолоченого барвінку. Промови переплітали хлопці, котрі перед роком окінчили народну школу, дуже гарними піснями. Мило мені спімнути, що п. Комарівський у своїй бесіді в дуже чулий спосіб згадав про біль наших братів на Україні, де цар-москаль зі своїми гайташами за се свято їх переслідує, караючи тюрмою. На се відповів нарід грімко: «Ганьба цареві!» і заспівав «Не пора…». 

Водночас слід мати на увазі й те, що вагомий внесок у відзначення сторіччя Шевченка на Буковині зробили навчальні заклади. Крайова шкільна рада розпорядилася, щоб з цієї нагоди в усіх народних та середніх школах, а також в освітніх закладах з підготовки вчителів у Чернівцях, де предметом вивчення є українська мова, влаштувати шкільні свята, а про проведені урочистості поінформувати (Див.: Державний архів Чернівецької області, ф. 211, оп. 1, од. зб. 13479, арк. 1-2). В Державному архіві Чернівецької області зберігаються деякі звіти про Шевченківські свята, які відбулися в освітніх закладах Чернівців, а також Кіцманя, Заставни, Вижниці, Радівців, Гура Гумори, Кліту, Майдану, Качики, Кимполунга та ін. Про те, як відбувалися ці урочистості на честь великого поета, можемо судити із повідомлення, яке надійшло від управителя школи в Калічанці:  «На шкільне свято прибули, окрім українських учительських осіб, також родичі шкільних дітей і старша молодіж. Гостей привітав управитель школи П. Маґас, пояснюючи значення і потребу сего свята. Півгодинний реферат учителя Т. Фотія зробив на шкільну молодіж і гостей глибоке враження. Декламації і співи виконано під проводом учителя Т. Фотія добре. Дітям і гостям роздано картки з портретом і життєписом Тараса Шевченка. Свято закінчено українським гімном “Ще не вмерла Україна» (Державний архів Чернівецької області, ф. 211, оп. 1, од. зб. 13479, арк. 19).

Завершальним акордом Шевченкового ювілею на Буковині стала ухвала Чернівецької міської ради про перейменування вулиці Лелійної (тепер вулиця Франка) на вулицю Шевченка, про що повідомляла газета «Нова Буковина» в номері від 22 липня 1914 р. Сторічний ювілей Великого Кобзаря зумовив появу низки наукових видань, присвячених його творчості. З-поміж них відзначимо передусім праці професора Степана Смаль-Стоцького: «Світове значення поезії Тараса Шевченка» (1912), «Шевченкова містерія» (1914), «Ідеї Шевченкової творчости» (1914) та ін. У них іменитий учений багато уваги приділив питанню історичної місії великого поета, його значення в долі українського народу, переконуючи, що «пророк наш, великий апостол правди і науки Тарас Шевченко», мов «чародій, підняв український нарід з найтяжчого занепаду, з найглибшого сну до життя». До такого оптимістичного висновку Степана Смаль-Стоцького підводили, зокрема, і буковинські урочистості на честь поетового сторіччя, які засвідчили відданість українського люду Буковини мужньому і сильному слову Шевченка, сприйняття його як чинника національної самосвідомості, прагнення жити «в своїй хаті» за законами своєї ж «правди, і сили, і волі».

Доктор філологічних наук, професор
Володимир Антофійчук