ПСАЛОМ ЯК ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНИЙ СКЛАДНИК УКРАЇНСЬКОЇ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ПРОЗИ

Причина надзвичайної популярності псалмів в європейських літературах, на мою думку, – в їх жанрових особливостях. З-поміж сакральних текстів, зокрема й Біблії, Псалтир вирізняється як зібрання творів ліричних серед інших їх частин – творів епічних. Саме поєднання у жанрі псалмів різнорідних особливостей (зокрема жанру молитви та водночас глибокого ліричного струменя), власне і є тими найважливішими чинниками, які зумовили у світовому письменстві їх розлогі поетичні переклади та наслідування. Ця ж особливість дозволяє «пам’яті жанру» тривати й у поетичних творах аж до сучасності, прозраджуючи у них і сакральний складник.

Феномен і причини «живучості» жанру псалма в художній літературі  полягає в тому, що він в різних літературах спирається на ліричний складник жанру сучасного псалма, а водночас дозволяє непомильно відносити художні псалми до текстів сакральних/quasi-сакральних.

Існування та розвиток того чи того жанрового утворення в красному письменстві безпосередньо пов’язане як із зовнішніми, контекстуальними впливами, так і внутрішніми змінами, з динамікою жанрових трансформацій у літературі загалом.

Мета цієї доповіді – на основі таких знакових творів, як «Сказання про Бориса і Гліба» Іларіона Київського та «Повчання» Володимира Мономаха представити своєрідність цитацій псалма в українській середньовічній літературі.

Серед найважливіших завдань, які виконують псалми у творах давньої української літератури, була необхідність продемонструвати, як в історичній перспективі реалізовується одне з фундаментальних уявлень Середньовіччя: Святе Письмо, описані в ньому події є сакральним творінням, яке, сказати б, за платонівською традицію, відіграє роль божественної ідеї, божественного першовзірця для земної історії загалом та існування окремої людської екзистенції зокрема. З цієї сакральної перспективи земні події трактуються лише як бліде відображення подій сакральної історії. Покликання на псалми, їх цитування стають особливими засобами поетики: для пов’язання подій сакрального часу із подіями сучасного середньовічному авторові світу. Мета цього композиційного прийому – пов’язати буквальне і духовне значення твору. Для досягнення такого ефекту автор представляє основну, «вищу» тему, яка пояснює прихований смисл земних подій (зокрема, наприклад, історичних подій, пов’язаних із буттям цілого народу). Оскільки «істинне значення», тобто духовний смисл словесного вираження може бути визначений в перспективі богонатхненних слів, як загальний референт часто використовується Біблія. Завдання читача полягає в тому, щоби встановити точний семантичний зв’язок між буквальним і духовним смислом, не відділяючи їх один від одного. Р. Піккіо називає цей прийом «тематичним ключем», який «може складатися як із прямих цитат з Біблії, так із непрямих відсилань до священних текстів» [6, с. 437]. І. Набитович запроваджує термін «релігійно маркованого концепту» і його теоретичні викладки видаються дещо ширшими за ідею біблійного «тематичного ключа» Р. Піккіо, позаяк положення про «релігійно маркованих концептів» можна застосовувати до будь-якого художнього тексту. Вчений наголошує, що «категорію sacrum можна досліджувати, асимптотично підступаючи до різних рівнів її структури – через дескриптивне наближення до тих чи інших ірраціональних досвідів її переживання, містичних просторів сакрального у світі психічних відчуттів чи аналізу та інтерпретації інституційних елементів релігії, зраціоналізованих релігійно маркованих концептів (як певних ментальних сутностей), образів та символів (як своєрідних «cутностей об’єкта»)» [5, с. 27]. Р. Піккіо справедливо зауважує, що «в межах традиційних типів християнського красномовства, таких, як історичні повісті (літописи, повісті), гомілетика (повчання, проповіді) і біографія (агіографія і життя видатних особистостей православної традиції), письменник міг звернутися до багатої гами формальних засобів, які надають біблійні тексти» [6, с. 435]. Завдяки постійному використанню цих риторичних засобів, ці засоби діяли «як набір знаків, семантична функція яких залежала від загального «референта», який існував поза межами конкретних текстів» [6, с. 435]. Додаймо, що під цими «знаками» І. Набитович розуміє релігійно марковані концепти.

Застосування в композиційній структурі тексту середньовічної літератури певних стандартних стильових і структурних взірців дозволяло досягти важливого цілеспрямованого семантичного наповнення тексту: його подвійну перспективу прочитання: «Це означає, що словесні знаки слід було трактувати за допомогою подвійного коду – їх безпосереднього контексту та першовзірця» [6, с. 436]. Таким чином, будь-яке слово, троп могли містити в собі своєрідний натяк на інші слова, символи, риторичні фігури, ставати певними алюзіями на сакральні тексти. Ці два рівні на прагматичному рівні зможе розкодувати той реципієнт, якому знайоме першоджерело, першовзірець, який є особливим кодом. Тому такі твори вимагали знань біблійної екзегетики.

Сказання про Бориса і Гліба» – «один із прикладів, які демонструють теорію «біблійних тематичних ключів». Р. Піккіо наголошує, що в цьому тексті «біблійні цитати вводяться в тканину розповіді і є її безпосереднім екзегетичним коментарем. Таким чином, ці обидва «тексти» – духовний та історичний – стають складниковими частинами загального контексту. Завдяки контекстуальному поясненню сама «історія» в її земному значенні стає теологічною істиною, буквальною алегорією свого біблійного взірця» [6, с. 436]. Загалом же, «вищий смисл» цієї історії синів князя Володимира, убитих їх братом Святополком, може бути зведений до простої формули: «Краще віддати життя за Господа, ніж боротися за нечестиве існування на цій землі».

Концепція твору загалом дозволяє побачити, що «політичне послання, вплетене в біблійні теми» стає лейтмотивом цього твору. Об’єктом розповіді є святість Бориса та Гліба, але попри неї в оповіді присутня ще одна визначальна теза, яка стосується легітимності князівської влади князя Ярослава Мудрого, який «захищає їх пам’ять і встановлює новий політичний лад, заснований на принципах християнської правди […]. Тріумф Ярослава – це остаточна перемога Бориса і Гліба як представників «роду праведників». Завдяки Ярославові убиті брати продовжують жити, а їхній убивця Святополк загинув навіки» [6, с. 448 – 449]. Згідно із запропонованим Р. Піккіо тематичним біблійним ключем, Святополк порушує і релігійний, і кровний, і політичний закони.

Автори «Історії української літератури» наголошують не тільки на стилітистичному, поетикальному, семантичному впливі Псалтиря на «Сказання про Бориса і Гліба», а й на жанрову рецепцію Псалтиря, адже, наприклад, «плач» Бориса у цьому творі генетично пов’язаний і зі старозаповітною, тобто літературною традицією [Див.: 2, с. 446].

Запозичення, привнесення елементів жанрової структури псалма в агіографічний текст мало би створювати, як видається, ще один рівень сакралізації цього «Сказання про Бориса і Гліба». Загалом же запозичення і елементів з інших жанрових утворень, давало змогу середньовічному авторові досягати своєрідного «резонансного» посилення сакрального «рівня» тексту (на жанровому рівні) –  через застосування елементів жанрової структури уже канонізованих біблійних жанрових утворень.

Беручи за зразки сакральні тексти, зокрема Псалтир, давньоукраїнські письменники поєднують простори sacrum та profanum, досягають представлення історичних подій в Русі-Україні як безпосередню телеологічну перспективу, вписання цих подій у сакрохронотоп священної історії. Наступні дослідження функціонування псалтирної традиції в давній українській літературі дадуть змогу поглибити розуміння таких поетикальних та стилістичних підходів давнього автора.

Історія рецепції псалмів в українській літературі була б неповною без уявлень про їх інкорпорацію у структуру українських середньовічних текстів. Одним із перших авторів в українській літературі, у творчості якого Псалтир посів важливе місце, був князь і письменник Володимир Мономах. Власне його «Повчання» – цікавий приклад дифузії та імпліфікації сакрального й ліричного первнів у світському письменстві Середньовіччя.

Саме перший псалом – особливе художньо-сакральне вираження віруючої людини, яка намагається стати своєрідним посередником між людиною та Богом. Володимир Мономах вибирає для себе в «Повчанні» цілком симетричну роль до ролі автора, задекларованої у першому псалмі, а сам Псалтир загалом став для князя Володимира своєрідною матрицею, що підказувала, як будувати повчання, як передати принципи християнської та світської поведінки для своїх нащадків.

Перша частина твору починається текстами з Псалтиря, вибраних з тих місць, що читаються в перший тиждень великого посту. Володимир Мономах добирає з Псалтиря ті висловлювання, головна тема яких – загибель грішних та спасення праведних, виписавши ще моральні поради юнакам з «Повчання» Василія Великого та, можливо, «Ізборника» 1076 р. Загалом же найважливіші положення «Повчання» Володимир Мономах формулює за допомогою прямих цитат із псалмів. Він закликає своїх нащадків ненастанно пам’ятати про Судний день (есхатологічний мотив у його творах є власне лейтмотивним). Саме праведне життя «перед лицем Господа» стає тією екзистенційною стратегією, яка, на його переконання, гарантує християнське спасіння у позагробному житті.  Розгортаючи тезу про Бога як про грізного й прискіпливого Суддю, він нагадує: «Найперше задля Бога і душі своєї, страх майте Божий у серці своїм» [3, с. 454].

Володимир Мономах наводить у своїх роздумах дещо змінену цитату із псалмів 41 та 42: «Уповай на Бога, тому що я буду славити його» [3, с. 454] . Внесенням таких коректив акцент зміщується на есхатологічне очікування майбутньої  нагороди. Однак дуже показовим є те, що давньоукраїнський письменник «і в цьому випадку, й у інших допускає можливість правки біблійних текстів: «Відходячи від Святого Письма, він розвиває ідеї, сформульовані в інших місцях священного біблійного кодексу. На пам’ять про посмертну нагороду вказують кілька разів повторювані цитати, де йдеться про те, що смиренні і праведні унаслідують землю й насолодяться багатствами світу, а нечестиві загинуть» [4, с. 308]. Наприклад, Володимир Мономах об’єднує, майже не змінюючи, псалми 33 та 36: «Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищені будуть, а ті, що надіються на Господа, заволодіють землею. Бо іще трохи – і не стане нечестивого, шукатиме він місця свого – і не знайде [його]. А кроткії унаслідують землю [і] радуватимуться у тривалому мирі» [3, с. 454].

Загалом із усього цього можна зробити висновок, що псалмічна традиція у творчості Володимира Мономаха спрямована, зокрема, й на ще одну стилістично-художню ціль: через контамінацію псалмів та особистого світосприймання досягається особлива, позначена високою релігійністю та гуманістичним пафосом, ампліфікація біблійного тексту.

 У «Грамотці» («Листі») до Олега Святославовича окремі вірші псалмів вписуються у контекст поставленої у цьому документі (який ми й сьогодні можемо розглядати і як художній твір) ідеї християнського прощення, братолюбія навіть для того, хто убив твого сина на полі бою. Загибель свого сина Володимир Мономах сприймає як покарання за протизаконне вторгнення у володіння Святославичів. Звідси й смирення перед праведним «Судом Божим». Він відмовляється від помсти за смерть свого сина, і у формі прощення визнає «право Святославичів на їх волості в Руській землі, причому робить це, незважаючи на послідовний шерег поразок Олега – така центральна політична й етично-повчальна ідея епістолярної пам’ятки» [4, с. 309].

Вступ до «Листа» має особливу форму, яка своєрідним чином повторює стилістичні особливості псалмів – перефразований 41/42 псалом (цитований також у «Повчанні»), де запитальна форма переходить у ствердну: «О многостраждальний і печальний я! Багато борешся ти, душе [моя з] серцем, і одоліваєш ти серце моє. Тому що [всі] ми тлінні є, помишляю я: «Як [нам] стати перед страшним Судією, нам, що покаяння і замирення не прийняли між собою?» [3, с. 454].

У «Молитві», яку приписують Володимирові Мономахові (а вона поміщена у літописі безпосередньо за «Грамоткою» («Листом») до Олега Святославовича), прямих запозичень із Псалтиря немає; той, хто молиться, «звертається до Ісуса Христа, а також до пресвятої Богородиці з проханням утвердити його в розумі, пробачити перегрішення, помилувати загиблих і вбитих» [3, с. 464]. Дуже чітко звучить також тут і тема Божого заступництва: «Бог відає думки, звинувачує за чин, очищає гріхи, вершить суд сироті, вбогому й жебракові» [3, с. 464].

І. Набитович наголошує, що, «послуговуючись євангельською метафорикою», можна стверджувати, що «саме Біблія і антична культура були тими двома половинками дводольної зернини, яка впала на благодатний ґрунт і з якої виросла уся європейська культура. Біблія в українській культурі, й, беручи вужче, художній літературі (які є невід’ємними елементами культури європейської), завжди була одним із найпродуктивніших, найжиттєдайніших джерел» [5, с. 127]. Якщо ж ідеться про Псалтир – одну із важливих книг Святого Письма, то можна твердити, що він був одним із важливих факторів становлення християнства в Русі-Україні, а водночас відіграв неперевершену роль у становленні давньої української літератури. Особливе місце посідає псалмічна традиція у творчій спадщині князя Володимира Мономаха – як у його «Повчанні», так і в «Листі» до Олега Святославича, а також латентно і в «Молитві».

Література

1. Золоте слово : У 2 кн. Кн. 1. Київ : Аконіт, 2002. 784 с.
2. Історія української літератури : У 12 т. Т. 1. Київ : Наук. думка, 2013. 840 с.
3. Літопис Руський / Пер. Леоніда Махновця. Київ : Дніпро, 1989. XVI + 591 c.
4. Мильков В. Религиозно-философское воззрение Владимира Мономаха. Київ : Видавничий дім “КМ Академія”, 2006. 435 с.
5. Набитович І. Універсум sacrum’y в художній прозі (від Модернізму до Постмодернізму). Дрогобич-Люблін : Посвіт, 2008. 600 с.
6. Пиккио Р. Функция библейских тематических ключей в литературном коде православного славянства. Пиккио Риккардo. Slavia Orthodoxa : Литература и язык. Москва : Знак, 2003. C. 431– 473.

Доктор філологічних наук,
професор кафедри української літератури
Володимир Антофійчук