Устань, Прометею великий, устань,
Живою душею на ворога грянь!
Зростають у силу вірлята нові,
До бою важкого їх вести Тобі!
Тебе призиваєм щохвилі, щодня
В свободи і правди, і честі імʼя!

Ці рядки із вірша Сильвестра Яричевського «Устань, Прометею! (На спомин Тараса)» (1903) візьмемо за епіграф до нашої нашої лекції. Тарас Шевченко уподібнюється ними до Прометея, який, жертвуючи собою, відкрив людству шлях до цивілізованого і щасливого буття. Ключовими тут виступають поняття волі, свободи, справедливості, людської гідності.

Сильвестр Яричевський був щирим і відданим прихильником, дослідником і популяризатором духовної спадщини Тараса Шевченка, пристрасним борцем за втілення в життя заповітів великого поета і мислителя. Однак з різних причин не всі аспекти цієї багатогранної теми взято до уваги літературознавцями. Найавторитетніше й найновіше в цій галузі довідкове видання – шеститомна «Шевченківська енциклопедія» – свідчить, що Сильвестр Яричевський «декламував українською й німецькою мовами на шевченківських вечорах»; «брав активну участь у заходах щодо вшанування пам’яті Шевченка в австрійській столиці і на Буковині, писав про ці події у газетах «Буковина» і «Народний голос» (статті «Шевченко в робітничій і академічній хаті. Святкування 40-х роковин смерті Тараса товариством «Поступ» і «Січ» у Відні», «1861 – 1911 на Україні», «Поклін столиці Буковини безсмертному Кобзареві»); написав вірш «Устань, Прометею! (На спомин Тараса)» і драматичну алегорію «Небесні співці», присвячену 41-им роковинам від дня смерті Шевченка[1]. Основну увагу тут приділено виданій німецькою мовою науково-популярній брошурі «Поет любові і протесту» (Серет, 1914), «вагомій у контексті популяризації творчості Шевченка в німецькомовному світі»[2].

Однак поза увагою авторів згаданої вище публікації залишилося ще кілька фактів, дуже важливих, на мою думку, для з’ясування питання про своєрідність і наукову вагу шевченкіани Сильвестра Яричевського. Передусім маю на увазі «Відчит на Тарасів вечір» (1890) та «Вступне слово в сорок другі роковини смерті Тараса Шевченка (на вечерницях 2 квітня 1903 р. в Коломиї)», яка має незакінчений варіант під назвою «Заповіт Шевченка під нинішню хвилю. Популярний відчит» (без зазначення дати). Збережені в Державному архіві Чернівецької області, вони, безсумнівно, значно доповнюють історію дослідження творчості Тараса Шевченка буковинським автором. Ці статті на прохання письменника й літературознавця Михайла Івасюка в березні 1968 р. переписала з батькового архіву Софія Сильвестрівна Яричевська. Доля ж оригіналів мені, на жаль, поки що не відома. Цілком закономірно в цьому випадку постає питання, наскільки можна довіряти цим копіям. Насмілюся стверджувати, що ці матеріали ідентичні оригіналам, оскільки вони призначалися для наукових досліджень: Михайло Івасюк у той час працював над дисертацією про творчість Сильвестра Яричевського. Крім того, довіряти копіям зобов’язують і підписи під ними: «Переписала за рукописом Сильвестра Яричевського його дочка Софія С. Яричевська».

Статті Сильвестра Яричевського, про які йде мова, свідчать, що їх автор розпочав ретельно досліджувати творчість Тараса Шевченка ще в гімназійні роки. Перша з них – «Відчит на Тарасів вечір» – прозвучала як доповідь на шевченківському вечорі 9 квітня 1890 р. Слухачами дев’ятнадцятирічного оратора були, очевидно, члени літературно-мистецького гуртка, який діяв під девізом за висловом Й. Гете «Більше світла!». До складу цієї таємної молодіжної групи, організованої з ініціативи самого Сильвестра Яричевського та Богдана Лепкого, входили не лише українці, а й представники інших національностей, прихильні до слов’янофільських ідей.

Композиційно «Відчит на Тарасів вечір» складається із прологу та двох частин, які подають огляд життя і провідних мотивів поезії Тараса Шевченка. Примітно, що на початку виступу промовець звертається до своїх слухачів як до синів великої слов’янської родини, які зійшлися, щоб віддати шану «великому слов’янському Кобзареви». За його ж свідченням, зібрались вони «на велике поминальне свято в пам’ять і честь Кобзаря, котрого почитає не тілько Русь-Україна, не тільки слов’янська сім’я ціла, но навіть цілий світ б’є поклін перед народним генієм». З огляду на це можна припустити, що основна мета відчиту Сильвестра Яричевського якраз і полягала в просвітницькому спрямуванні, в поширенні відомостей про життя і творчість Шевченка серед різнонаціональної аудиторії.

У біографічній частині доповіді Сильвестр Яричевський послуговувався багатьма матеріалами: спогадами сучасників Шевченка, науковими працями, зокрема книгою Михайла Чалого «Життя і твори Тараса Шевченка (Звід матеріалів до його біографії)» (Київ, 1882), а найбільше – автобіографічною лірикою поета, яку щедро цитував як для підкріплення власних спостережень, так і для популяризації Кобзаревого слова серед гуртківців.

Друга частина відчиту акцентує на ролі Шевченкової творчості в житті українського народу, на її патріотичному пафосі і просвітницькому сенсі. При цьому юний оратор використовував влучні вислови, якими майстерно характеризував суть і значення Кобзаревої місії: «народний геній», «апостол правди і волі», «єго слова – неначе розмова з Богом», «поет – то пророк Божий», «ізбранник Божий», «подвижник рідного слова», «народний співак» тощо.

Здійснюючи огляд життя і творчості Шевченка, Сильвестр Яричевський акцентував на тих подіях, які мали визначальне значення для історії української літератури і розвитку національної політичної думки. Так, вихід першого «Кобзаря» він тлумачив як наближення пори «розвою письменничого і народного духу на Україні»[3], а поему «Кавказ» сприйняв як політичний твір, що закликав до повстання проти Росії. Вічну славу, на його думку, поет здобув тим, що «співав і співати рад був про Бога, правду, про любов, про Україну і її старину. Тій програмі вірним поки вік позістав Шевченко»[4]. Звичайно, в окремих висновках юного дослідника спостерігається ще чимало наївного, такого, що у високій поезії не відкрити лише за допомогою пристрасного бажання. Водночас не можна оминути увагою те молодече завзяття, з яким промовець прагнув донести до своїх слухачів сенс усього «Кобзаря», застосувати його ідеї для пояснення насущних проблем української дійсності.   

Загалом «Відчит на Тарасів вечір» не лише доповнює біографічні відомості про Сильвестра Яричевського, а й, що найголовніше, складає враження про те, як формувалися літературні смаки, світогляд і громадянська позиція письменника-патріота і просвітителя, як народжувалася і розвивалася його шевченкіана. Крім того, «Відчит на Тарасів вечір» дає важливі відомості про те, як популяризувалися життя і творчість Тараса Шевченка наприкінці ХІХ ст., як зростала і ширилася слава великого українського поета-мислителя на українських та європейських просторах.

«Вступне слово в сорок другі роковини смерті Тараса Шевченка (на вечерницях 2 квітня 1903 р. в Коломиї)» маємо підстави сприймати як своєрідний політичний трактат, у якому Сильвестр Яричевський, натхненний Шевченковим словом, занепокоєно говорить про суспільно-політичне становище України, яке склалося на початок ХХ ст.: «Вдерлися до краю чужі ватаги, засіли землю нашу, крають тепер її лоно, господарюють, як дома. […] Страшні трагедії, а ім’я їх – легіон!»[5] Водночас промовця насторожила й інша проблема – «дивна рівнодушність, апатія до всього, що довкола нас діється», з боку українців. Тому він закликає весь народ згуртуватися й іти «за покликом батька Тараса». Але передовсім, за розумінням Сильвестра Яричевського, «мусимо мати і людові дати національне самопізнання», бо «Шевченко бажає ясного почуття національності, ніким не накиненої, тільки власним серцем напитаною, виплеканою!». І коли вже остаточно зʼясуємо політичну мету, то, за переконанням Сильвестра Яричевського, «в повнім почуттю свойого національного права можемо сміливо піднести клич Україна irredenta! Ціла неподільна, самостійна Україна на строго демократичних основах двигнеться і жити буде в ім’я поступу як потрібний чинник у житті народів»[6].

Зміст і пафос промови Сильвестра Яричевського дозволяють віднести її до найкращих публіцистичних і науково-просвітницьких виступів на шевченківську тему в українській літературі початку ХХ ст.

Велика заслуга Сильвестра Яричевського як організатора та учасника багатьох заходів, присвячених памʼяті Тараса Шевченка. Так, у березні 1901 р. він декламував поему «Кавказ» на відзначеннях 40-их роковин смерті її автора у Відні, організованих товариствами «Поступ» і «Січ», чим здобув симпатії столичної публіки[7].

Прибувши до Серета наприкінці 1908 р., Сильвестр Яричевський розгорнув тут широку педагогічну й науково-просвітницьку діяльність. З допомогою серетської громади Сильвестр Яричевський активізував роботу місцевої «Руської Бесіди», ставши 8 травня 1910 р. її головою. Нове правління товариства, до складу якого також увійшли Дьордій Яненко та Ілля Вершигора з Вашківців, Мільтияд Брага з Бербівців і Василь Кость із Серету, завзято взялися до роботи і вже в день виборів організували перший у Сереті вечір, присвячений Тарасу Шевченкові. Дійство відбувалося в ошатній залі “Annahof”, прикрашеній портретом Кобзаря роботи негостинського вчителя М. Левицького. Сюди прибули представники німецької, румунської, польської, єврейської та української громад, бургомістр Богосєвич, міські урядники, учні гімназії, жителі з довколишніх сіл. Газета «Народний голос» лаконічно й урочисто донесла до нас атмосферу свята: «Вступне слово виголосив п. С. Яричевський; хор мішаний і мужеский під управою п. С. Яр[ичевськ]ого збирав гучні оплески; деклямация п[ан]ни Сідонії Носієвичівної виголошена була гарно, з відчуттям декламовано «Розриту могилу Шевченка і стих С. Яричевського п[ід] н[азвою] «Згадай!», п. С. Яр[ичевський] виголосив «Гамалію». (До успіху муж[еского] хору причинилися п. Неґрич, урядник «Сел[янської] Каси» з Чернівців і п. Євген Якубовський, учитель в Мамаївцях, що послужили нам як тенористи, за що їм велика від усіх нас вдяка і подяка!). Зібрані міщани, селяни й гімназ[ійні] ученики були видимо тим вечером дуже одушевлені»[8]. Головною особою дійства був Сильвестр Яричевський, який заповзято популяризував творчість Тараса Шевченка. Незадовго до п’ятдесятиріччя від дня смерті Кобзаря і століття від дня його народження він писав: «Такі великі торжества треба буде й привітати нам відповідно. Нехай же прославиться пам’ять Твого найщирішого друга і пламенного апостола-віщуна Твоєї волі, український народе, нехай вона прославиться Твоєю великою обновою і силою! Тому ж до труду! Чуйно, брати!»[9]

На вшанування памʼяті Тараса Шевченка з нагоди його відходу Сильвестр Яричевський відгукнувся статтею «1861 – 1911 на Україні», у якій  провідною стала та думка, що все голосніше й масовіше відлунювала в серцях українців – думка про побудову власної держави: «Велична тінь народного характерника-чародія, борця і мученика за правду й волю не змаліла для нас на ході тих пʼяти десяток років, відколи Єго криє висока канівська могила, ні – тота світла постать Кобзаревого духа зросла, змогутніла… І веде нас у кращу будуччину, як ясне сяєво колись водило Ізраїля по пустині… А слово Єго з-поза гробу співає пташкою щебетушечкою пісню любови до вселенної України; взиває гучним і великим голосом Тіртея до боротьби «в своїй хаті» за «свою правду і силу, і волю»; гримить згуком архангельської труби «кайдани порвіте!». І в злиднях, недолі, в пору народних невдач і великого смутку ми все ще беремо скрижалі пісень Єго до рук і шукаємо в них животворного проміння надії, щоби сяєвом своїм сповнило нам зболіло душу…»[10]. А про масштаб пошанування памʼяті Тараса Шевченка у день 50-річчя його смерті Сильвестр Яричевський детально розповів у розлогій статті, в якій промовою посла Лонгина Цегельського знову наголосив на необхідності побудови соборної Української держави: «Єго (Тараса Шевченка. – В. А.) могуче слово влило в нас нове життя, нову силу, прояснило нам велику ідею одної вольної України «без граничних річок, без кордонів». І тим шляхом ідем далі, поборюючи всякі перепони, не щадячи хоть би й найбільших жертв – з твердою вірою, що «встане Україна – світ правди засвітить!»[11]

На теренах Буковини зародилося німецькомовне шевченкознавство, до творення якого прилучився і Сильвестр Яричевський. Воно постало, краю, де німецькі культурні традиції, порівняно з іншими західноукраїнськими регіонами, були особливо міцними. Завдяки йому літературна Європа приймала Шевченка у своє співтовариство, відкривала для себе не тільки українську літературу, а й українську історію і культуру, а водночас – і власне Україну, ту terra incognita, яка знаходиться в самісінькому серці континенту.

Німецькомовне шевченкознавство Буковини започаткував Йоганн Ґеорґ Обріст, який походив із селища Єнбах, що в австрійському Тіролі. Після закінчення університету в Інсбруку він 1868 року прибув до Чернівців, де впродовж п’яти літ учителював у греко-православній реальній гімназії. У місті над Прутом австрійський письменник розгорнув активну літературну діяльність, познайомився з багатьма українськими діячами. Це допомогло йому пізнати творчість Кобзаря, захопитися віщим словом українського поета, пробудило бажання представити його життя й творчість німецькою мовою, що й, урешті-решт, породило видання «Taras Grigoriewicz Szewczenko,ein kleinrussischer Dichter. Dessen Lebensskizze samt Anhang, bestehend aus Proben seiner Poesien, in freier Nachdichtung von J. Georg Obrist, Czernowitz, 1870» («Тарас Григорович Шевченко, малоросійський поет. Нарис життя з додатком його поезій у вільному перекладі Й. Ґеорґа Обріста, Чернівці, 1870»). Ця книжка складається з двох частин – перша подає літературно-критичний огляд життя і творчості Тараса Шевченка, а друга вміщує чотирнадцять його творів у перекладі німецькою мовою.

У своїй праці Йоганн Ґеорґ Обріст спирався на перший критико-біографічний нарис про українського поета «Тарас Шевченко. Його життя й твори» (Львів, 1865), написаний польською мовою журналістом і критиком Гвідо Баттальї. Окрім того, австрійський літератор скористався допомогою Сидора Воробкевича, який робив підрядники для перекладів і підшукував для нього інформацію про українського поета.

У першій частині своєї праці Йоганн Ґеорґ Обріст писав про Тараса Шевченка як «натхненного співця свободи і мученика за вільне слово», як про поета, який «невтомно підготовлював визволення нижчих верств народу своєї Батьківщини». І вже лиш одного цього, вважав він, «було б достатньо, щоб забезпечити благородному співцеві тривку славу»[12].

У 1870-х – 1880-х роках низку праць про українську літературу й Тараса Шевченка написав Карл Еміль Францоз. Серед них: «Народна пісня українців» (1878), «Українці та їх співець» (1877, 1878), «Тарас Шевченко» (1878), «Українські поети» (1889), «Література українців» (1889). Найцінніше з цього доробку в книзі «Карл Еміль Францоз. Ucrainica: Культурологічні нариси» (Чернівці, 2010) представив у власному перекладі українською мовою професор Петро Рихло.

Карл Еміль Францоз Францоз виростав і виховувався в галицько-буковинських суспільно-політичних і культурних реаліях середини ХІХ ст., тому ще змалку захопився мовою, історією і фольклором українців, створивши згодом на цю тему по-науковому глибокі й захоплюючі, за манерою викладу, розвідки. Тарас Шевченко, в розумінні Карла Еміля Францоза, – «надзвичайно оригінальний і абсолютно неповторний», «не просто геній сам по собі, в ньому немовби втілений поетичний геній малоросів», «ліричний тенденційний поет», який «вийшов з народу й творив для народу». Для нього твори Шевченка – це «ушляхетнена, поглиблена народна поезія». Останнє набирає особливого значення і звучання тоді, коли взяти до уваги, з якою любов’ю і пієтетом ставився Карл Еміль Францоз до української народної творчості, зокрема пісні. «Малороси загалом, – писав він, – є єдиним слов’янським народом, у якого лірика суттєво переважає»; «в ліриці цей народ багатший за будь-який інший слов’янський народ, ба навіть за будь-який інший народ світу»; «світ, у який ми заглядаємо, сповнений непоказної, скромної краси: ніжність відчуття, глибина пристрасті, свіжість і наївність вислову приносять серцю однакову втіху»[13]. 

У час, коли Карл Еміль Францоз писав про Тараса Шевченка, з особливою теплотою характеризуючи його поезію і співчутливо оповідаючи про його страдницьке життя, український поет був майже невідомий на Заході, ще не існувало перекладів бодай найголовнішого з його творчості, окрім уже згадуваної книжечки Йоганна Ґеорґа Обріста. Тож «можна з повним правом стверджувати, що Францоз, – як відзначає професор Петро Рихло, – був одним з найбільш ранніх адептів Шевченка в Західній Європі, який ще в 70-ті роки ХІХ ст. чимало зробив для популяризації його імені й творчості поза межами України»[14]. Та найголовніше, мабуть, у тому, що Карл Еміль Францоз торував шляхи науковому шевченкознавству, відкривав Шевченка самим українцям, доводив до їхньої свідомості те, заради чого жив і творив великий поет. Утискувані із Заходу і Сходу, «малороси», на його думку, пізнали завдяки Шевченкові те, що «було славою їхньою нації», завдяки чому «вони все-таки оберігають свою народність, свою народну поезію, свою літературу. Вони скоряються, але не здаються, і воістину жоден ураган ніколи не зможе змести їх з їхньої землі»[15].

Ці слова, мовлені діячем іншої національності, представником однієї з найпередовіших європейських культур, додавали українцям стійкості, витривалості й мужності на крутих перевалах світової історії, осяювали світлом надії на шляху до власної держави.

Дослідження Карла Еміля Францоза з україніки сприяли подальшому зацікавленню українською культурою і, зокрема, творчістю Т. Шевченка в німецькомовному світі. У їх світлі слід розглядати і шевченкознавчі праці Сильвестра Яричевського. У 1906 р. газета «Bukowinaer Post» опублікувала малознану його статтю «Eine reformierte Literatur (Ein kapitel aus der Entwidlung des ukrainisch-ruthenischen Sehriftums)» («Реформована література (Розділ з розвитку українсько-руського письменства)», яка, на жаль, майже не привертала увагу дослідників. Тільки Михайло Івасюк використав окремі її положення у статті «Великий Кобзар і Буковина». При цьому відомий письменник і літературознавець відзначив: Сильвестр Яричевський «дав характеристику творам Кобзаря, розкрив велетенську індивідуальність Шевченка, що принесла нечуване зростання української літератури»[16].

Як і Карл Еміль Францоз, Сильвестр Яричевський тлумачив творчість Тараса Шевченка в широкому літературному контексті. Він показав велич Кобзаря на тлі найвидатніших пам’яток українського письменства, починаючи від «Слова про Ігорів похід». Зокрема Сильвестр Яричевський акцентував на здобутках автора «Енеїди» й «Наталки Полтавки»: «Якщо поява Котляревського означає відродження національної літератури, то Шевченко приніс величезну індивідуальність своїм нечувано швидким зростом»[17].

Основними мотивами поетової творчості Сильвестр Яричевський вважав гуманістичні принципи: «Його (Шевченків. – В. А.) могутній голос провістив загальнолюдську любов і свободу. Шиллерівське «Обніміться мільйони!» знайшло в українських степах своє найзвучніше, найблагородніше відлуння»[18]. Цю думку Сильвестр Яричевський ширше розгорнув у праці «Ein  Dichter der Liebe und des Protestes» («Поет любові і протесту»), яка вийшла в буковинському містечку Серет до 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка[19]. Утім її значення аж ніяк не зводиться до ювілейного заходу. Михайло Івасюк справедливо зауважив, що ця праця «стала значним внеском у справу популяризації спадщини великого Кобзаря серед інших народів»[20]. А Ярослава Погребенник цілком слушно зарахувала її до контексту німецькомовного шевченкознавства.

Отже, брошура Сильвестра Яричевського «Поет любові і протесту» належить до тих праць, яким випало поширювати творчість Тараса Шевченка в німецькомовному світі. З іншого боку, її також належить розглядати в контексті українського шевченкознавства кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вона відбиває тодішні підходи, критерії й оцінки, що стосувалися як трактування шевченківської естетики, так і суспільно-політичної ролі національного поета. Тут автора брошури бачимо як чільного провідника ідей «Просвіти», який пише про Тараса Шевченка як про найкращого сина України, «найвірнішого порадника в національно-історичній сфері», що дав народові «повноправну самосвідомість своєї вартості, своєї сили і влади».

За своєю структурою праця Сильвестра Яричевського мала на меті подати цілісний портрет українського поета, виклад його життєвого шляху, характеристику поетики й провідних мотивів, а також стислу характеристику Тараса Шевченка як маляра. Утім, ця невелика брошура насправді була результатом серйозного вивчення й проникнення у творчість геніального поета. Мистецька, літературна і політична ерудиція автора дозволила йому створити цікавий літературний портрет, що окреслює естетичні, соціально-етичні й націєтворчі смисли Шевченкової поетичної думки.

Заголовок брошури «Поет любові і протесту» засвідчує її яскраво виражені концептуальні засади. Перший підрозділ «Життя та літа науки Шевченка» подає біографічні факти, запозичені з відомих на той час праць, головним чином із дослідження Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (Львів, 1898 – 1901). У невеличкому за обсягом підрозділі «Поезія Шевченка» автор виклав свої досить цікаві спостереження про секрети краси Шевченкового поетичного слова. Акцентуючи на особливій простоті Шевченкової форми, Сильвестр Яричевський пише про винятковий смак її автора, про те, що його простота скоріше зовнішня: «Зовнішня форма його пісень і більших за обсягом поезій дуже проста; будь-яка декоративність, надчутливі тонкощі й хворобливе милування йому чужі. Він лише зрідка вдається до різних строф, а штучних строфічних структур взагалі не знає». Красу Шевченкового вірша він вбачає у простоті віршової форми, яка «при цьому повнозвучна, надзвичайно мелодійна, що так вона завжди люба народній душі». Тобто мова йде не про формальні ознаки близькості з народнопісенною творчістю, а про інше – рівень духовної наповненості Шевченкової поезії, наповнення тією філософією життя й ідеалами, які відповідають національному характерові й національному світовідчуванню. Шевченківські рими дослідник характеризує як особливо багаті, що вирізняються різноманіттям звукового співзвуччя; «поряд з чистою римою ми помітимо у Шевченка також римові співзвуччя – я б назвав їх слуховими. Доволі часто це асонанси, які звучать дуже свіжо й енергійно, або так звані римовані сплетіння всередині віршованого рядка». Унікальність Шевченкового вірша Сильвестр Яричевський убачає в його неповторності. Це та простота, яку неможливо комусь повторити навіть поетам найближчого до Шевченка покоління. Дуже влучно Сильвестр Яричевський визначає мистецький діапазон Тараса Шевченка як поета в рівній мірі лірика й епіка: «…В ньому живуть дві натури: натура співця своїх власних страждань, страждань вітчизни і всього стражденного людства, а відтак натура художника неосяжної, пишної степової України».

Та найцікавішою для сучасного шевченкознавства є третя частина, де йдеться про головніші ідеї Шевченкової поезії. Основним її мотивом Сильвестр Яричевський називає любов. Цим поняттям він охоплює найважливіші гуманні почуття: «Звичайна природна любов двох людей, любов до уярмленого, закріпаченого народу, любов до сумної і славної України, висока, всеохопна любов до людей, найчистіша любов до правди, емоційно піднесена любов вільного людства». Окреслена автором брошури широка парадигма поняття любові у творах Шевченка виявляє й актуалізує етичні основи його поетичного мислення. Любов Сильвестр Яричевський розуміє в контексті етичних понять добра, жертовності і щастя: «Любов як позитивне почуття дарує людині багато доброго, вона ощасливлює її, робить її жертовним героєм, як, наприклад, Шевченкову наймичку». І, що зовсім несподівано, цю так оригінально подану Тарасом Шевченком тему матері й сина, Сильвестр Яричевський трактує в контексті біблійної історії Мойсея: «Ця історія про материнську любов чимось нагадує життєву історію великого ізраїльтянина – Мойсея, але вона витримана у справжньому біблійному, простому й піднесеному, тоні». Так само етично-філософський підхід має місце у трактуванні дослідником любові-пристрасті, що «несе з собою негативні наслідки», як це зображено в баладах «Причинна», «Тополя», поемах «Катерина», «Варнак».

Тему соціального приниження народу, надзвичайно гостру й актуальну для Тараса Шевченка проблему кріпацтва, Сильвестр Яричевський також бачить через призму поетової любові до закріпаченого народу. Невипадково в одному зі своїх віршів він назвав Тараса Шевченка Прометеєм, показавши його в такий спосіб незламним борцем за щастя людства й ворогом тиранії, жертвою деспотичної політики царизму. У контексті цього твору великий поет постає як такий, що «і душу, і серце народу Він спас», «збудив у могилах могутнє життя», «скарби небесні приніс для людей», завдяки його творчості «встала країна до праці, борби». Неважко помітити, що в наведених рядках роль і значення діяльності Тараса Шевченка увиразнюється за допомогою метафор, які постали на основі поетичного переосмислення не тільки вчинків титана Прометея, а й діяння Ісуса Христа, Спасителя людства:

…Він появився, кайданами стряс,
І душу, і серце народу Він спас.
Збудив у могилах могутнє життя,
Прогнав неминуче, грізне забуття
І пісню за піснею з груди ронив,
Братерства воскресний псалом задзвонив[21].

Крім того, мотив пробудження, воскресіння України і постання її в іпостасі самостійної держави звучить у багатьох віршах С. Яричевського («Вставай, Україно», «Пісня-пробудителька, «Воскресіння чаю», «Воскресіння», «Молитва», «Поступу треба» та ін.)[22].

У парадигмі  любові й ненависті Сильвестр Яричевський трактує і національну проблематику в творах Тараса Шевченка: «З надмірної любові до свого бідного народу поет ненавидить національних ренегатів, які не переймаються долею уярмленого народу, не бажають його просвіти, а радше прирікають його на страждання в болоті національної несвідомості й економічного зубожіння». Байдужість до національних проблем тут розглядається як моральний злочин, який став причиною страждань рідного народу. Переконливо Сильвестр Яричевський говорить про пророчу, і зокрема просвітительську, місію Шевченкової безмежної любові до України, любові до нації, яка так і не спромоглася її осягнути й належно прийняти. «Бог любові та єдності, – з гіркотою визнає Сильвестр Яричевський, – покинув напризволяще свій народ, оскільки він розтратив його милість. Він послав йому одного разу пророка, який повинен був відкрити Господню любов і дати людям розум. Спершу люди сприйняли його з любов’ю, проте пізніше вони побили його камінням».

Етичний підхід до розуміння духовної спадщини Тараса Шевченка актуальний для нас у контексті етично-філософських пошуків нашого часу (зокрема європейської філософії від середини ХХ ст.), й загалом етичних ідей християнства, які особливої ваги надають поняттям любові як турботи про іншого. «У багатьох поетів загальна любов до людей, – наголошує автор брошури, – часто-густо є лише свого роду етикеткою, таким собі заграванням з людством; це притаманне тим, хто сам не скуштував страждань пригноблених, – він же відчув на власному тілі все це пекло – тому він любив страждаючих. З цієї великої любові постає необхідність протесту проти визискувачів, проти неправди, проти моральних злодіянь». Загальнолюдський вимір Шевченкової любові, «загальне благо людської спільноти», буковинський письменник і громадський діяч особливо актуалізує з огляду на мету своєї німецькомовної публікації, як це було й метою Йоганна Георга Обріста чи Карла Еміля Францоза, – подати українського поета європейському читачеві як співця свободи й добра, співця любові до України і «всього страждаючого людства», борця за гідність і права людини.

Отже, німецькомовне шевченкознавство зародилося на Буковині. Його перші кроки були досить упевненими й багатообіцяючими. За жанром праці Йоганна Георга Обріста, Карла Еміля Францоза та Сильвестра Яричевського – історико-літературні нариси, в яких загальній характеристиці творчості поета передував стислий виклад основних подій із його життєпису, хоч подекуди траплялися й порівняльні спостереження. Крім того, в них виразно виявляється прагнення подати творчість Кобзаря на українському історико-культурному тлі, показати її витоки зі щедрої народнопісенної традиції. Ці та інші характерні ознаки німецькомовного шевченкознавства знайшли свій подальший розвиток в українському та європейському літературознавстві. Сподіваюся, що викладені вище факти сприятимуть новим пошукам відповідей на питання про істинний внесок Сильвестра Яричевського в розвиток шевченкознавства кінця ХІХ – початку ХХ ст.

[1] Див.: Шевченківська енциклопедія : В 6 т. Т. 6. Київ, 2015. С. 1105.

[2] Там само, с. 1105 – 1106.

[3] Державний архів Чернівецької області. Фонд Р – 2840, опис 1, од. зб. 29, арк. 251.

[4] Там само, арк. 256.

[5] Там само, арк. 179–181.

[6] Там само.

[7] Див.: Леонід С. Шевченко в робітничій і в академічній хаті. Буковина. 1901. 18 берез. С. 2 – 3.

[8] Серетські справи і справки. Народний голос. 1910. 18 трав. С. 4 – 5.

[9] Яричевський С. Чуйно! Січи! / Сильвестр Яричевський. Буковина. 1909. 5 листоп. – С. 2. 

[10] Яричевський С. 1861 – 1911 на Україні. Народний голос. 1911. 16 берез. С. 4.

[11] Яричевський С. Поклін столиці Буковини безсмертному Кобзареви. Народний голос. 1914. 23 берез. С. 3.

[12] Цит. за: Мельничук Б. Сторінки історії літературного життя в Чернівцях. Чернівці : Історія і сучасність (Ювілейне видання до 600-річчя першої писемної згадки про місто) : Колективна монографія. Чернівці, 2009. С. 396.

[13] Францоз К. Е. Ucrainica : Культурологічні нариси / Пер. з нім., передмова й коментар Петра Рихла. Чернівці : Книги ХХІ, 2010. С. 145.

[14] Рихло П. Український меридіан Карла Еміля Францоза. Францоз К. Е. Ucrainica : Культурологічні нариси / Пер. з нім., передмова й коментар Петра Рихла. Чернівці : Книги ХХІ, 2010. С.

[15] Францоз К. Е. Ucrainica : Культурологічні нариси / Пер. з нім., передмова й коментар Петра Рихла. Чернівці : Книги ХХІ, 2010. С. 243.

[16] Івасюк М. Великий Кобзар і Буковина. Рад. Буковина. 1977. 8 берез. С. 3.

[17] Jarytschowskyj S. Ein kapitel aus der Entwidlung des ukrainisch-ruthenischen Sehriftums. Bukowinaer Post. 1906. 25 oktober.

[18] Там само.

[19] Аналіз основних положень цієї праці подано за: Антофійчук В., Мовчанюк В. Сильвестр Яричевський у контексті німецькомовної шевченкіани. Яричевський С. Поет любові і протесту. Чернівці: Рута, 2009. С. 26 – 30.

[20] Івасюк М. Великий Кобзар і Буковина. Рад. Буковина. 1977. 8 берез. С. 3.

[21] Яричевський С. Твори : У 2 т. Т. 1. Бухарест : Критеріон, 1977. С. 84.

[22] Див. також: Рибась О. Шевченківські традиції у творчості Сильвестра Яричевського. Шевченкознавчі студії : Зб. наук. праць. Вип. 18. Київ : Київ. ун-т, 2015. С. 650 – 658.

Доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури
Володимир АНТОФІЙЧУК