
- четвер, 29 травня 2025 р.
- Події
27 травня 2025 року в межах дисципліни «Сучасний літературний процес в Україні» студенти четвертого курсу спеціальності «Середня освіта (українська мова та література)» представили авторську поезію під час читань, організованих за ініціативи здобувачів освіти та під керівництвом кандидата філологічних наук, доцента кафедри української літератури Світлани Кирилюк. Апробація ліричних доробків у колі однодумців стала творчою маніфестацією молодого покоління, для якого слово – не лише інструмент вираження, а й спосіб осмислення реальності.
Студенти ділилися найглибшими переживаннями: коханням і стражданням, особистими рефлексіями, болем війни і водночас надією на світле майбутнє. Творчість кожного особлива своєрідними інтенціями, яскравими образами, притаманними індивідуальному стилю автора.
Цей день назавжди залишиться в серці кожного студента, адже мить, коли творче натхнення оживає в очах слухачів і глядачів, дарує незабутнє відчуття радості, гордості та єднання.
Дана Мотрюк створила блискуче поєднання побутового та філософського виміру. Починаючи зі звичного – списку продуктів, вона поступово занурює читача у глибоку екзистенційну рефлексію про безвихідь, відчуження і страх перед невідомим:
Яйця, молоко, масло, хліб
Цегла, попіл, печаль та гнів
Шоколад, крупа, вишневий пиріг
Хто і навіщо звів цей приречений світ?
Маргарин, сода, оливковий олій
А чи правда, що Бог на небі, там, де зеніт?
Мабуть, ми спостерігаємо як будується новий Олімп
Шампіньйони, тільки варені! Горіхи тільки у меді!
Коли вони відкривають заіржавілі двері, там чутно янголів?
Намагання лицедіяти всупереч докорам волі
Так багато дозволів і так само у роті мозолів
Слова здаються надто кволі, коли їх перешіптуєш по колу
Дамоклів меч висить без страху, кого шкода, того вже раз пʼять розпʼято
Кого треба, того ще немає
Батон, мука, сіль тільки камʼяна!
Щось зашаріє, щось смеркає, а щось єднає
Щось таке абстрактне, глухе і холодне
Щось це не людина і не почуття ненависті безодні
Щось природнє творить це сьогодні
Щось безкровне та бездушне
Щось безлике та підступне
Щось неочікувано малодушне
Булка з маком, чай із мʼяти
Обід, який нам іще завтра доїдати
Ірина Бурлак продемонструвала глибоку емоційну щирість і здатність через прості образи передати складні внутрішні переживання:
Я не люблю ромашок-квіти,
Я більш тюльпани полюбляю!
Але насправді, милий, щиро
Скажу...
Мені з них радості немає,
Мені би краще не тюльпанів
Чи навіть тих ромашок-квітів.
Мені потрібні твої крила,
Щоб знов навчитися злетіти.
Якби ж могла я в тебе взяти
Ті крила хоч би на секунду
То полетіла б, серце моє,
Я полетіла б і до тебе.
У мить прибилася, як птаха,
Яка шука собі притулку.
Та шкода милий, ти не знаєш,
Я не люблю ромашок-квіти…
Ірина Сливчук гостро й відверто торкається теми війни, втрати й внутрішньої спустошеності:
Все змінилося занадто швидко,
Гостре лезо не знає пощади.
Світ опустів…
У порожнечі бачиш більше, ніж у людях.
Голоси, плач, регіт, сміх
Не можеш їх розрізнити.
Чи життя бере на посміх?
Чи то просто ми розучились любити?
У вену вбивається лють і злість
Крізь нутрощі рветься жорстке бажання –
Знищити ворога в прах.
Чи в цьому – людське існування?
Марія Швайко передає глибокі емоції втрати, розчарування та завершення стосунків:
На тебе я дивитися не можу,
На твої очі кольору веселки.
Між нами пролетіла буря
Й залишила незліченні уламки.
Складали їх, як лЮстро в тих частинах,
Зривали й знову кидали додолу.
Щастя було лиш тільки на картинах,
На тих маленьких клаптиках картону.
Затихло все: і сльози, і уламки,
Здається, вийшли вже за рамки.
І сходились ми тільки лиш на тому,
Що далі світом підем по одному.
Софія Скрипник продемонструвала нам поезію, у якій через емоційно насичені образи розкрито складний внутрішній світ молодої людини, що шукає надію в хаосі життєвих випробувань:
сяйво люстер
важко життя під контролем тримати
гине усе
згадую те, як баюкала мати
схлипи несе
люди біжать за вітром рядом
поміж крики
серце болить, ридає мій сон
ллються роки
я не знайду в цьому світі нічого
одну тільки муку
лиш би продовжилась моя дорога
позбавлена смутку
сонце освітлює темні думки
мов би кристал
хоч недостатньо щоб далі іти
схоплює жар
моя натура тримається цього
крайнощів дар
або усе, або вже нічого
сотня бездар
люди усі хочуть речі тримати
бовдурів дур
боляче жити, шкода вмирати
безхатько бовтнув
я прошу прощення за мій жаргон
чесність моя
дає він наснаги й безслізний мій сон
тихе дитя
я тягнусь руками і не можу вхопити
бажані сни
і я продовжую далі тужити
тихо іти
Бог вже не слухає мої молитви
кажуть, помер
ясно блищить моє литво з журби
сяйво люстер
Тетяна Бока розмірковує про те, як швидкоплинні почуття любові можуть непомітно прийти та піти, подібно до зміни пір року:
Листок осінній опаде, а ти й не зрозумієш.
Чи покохала ти його, чи вже і розлюбила.
А тут і вітерець сильніш повіє, і холодніш става.
А ти й не зрозуміла, що вже любов пройшла.
Дивись, вже сонце припекло і листя зеленіть почало.
А ти й не зрозуміла, як нелюба покохала.
Анжеліка Буга у своєму вірші описує красу коханої людини, чиї очі та зовнішність викликають глибоке захоплення та всепоглинаючу любов:
Задививсь у твої океани,
Побачивши повну блакить,
Кров перетворилась у вулкани,
І перед очима став зеніт.
Твоя краса — десяте Небо Раю,
Хоч доторкнутись до руки дозволь.
Я кожен день твоє ім’я промовляю,
Щоб не втрачати ніяк самоконтроль…
І хоч темрява є всюди –
З тобою бачу тільки світ.
Можливо, твої очі винні,
Вони красиві, мов сапфір.
Зіниці ці не вийдуть з думки,
В них дивитись, як у вогонь.
Можна вічність і без муки.
Задивлялась, потрапивши в полон.
Поезія – це дотик до вічного. Вона приходить, коли серце стискає тиша або розпач, коли світ здається надто гучним або надто порожнім. Вона дає змогу вловити крихку мить краси, пережити те, що болить, і залишити це на папері.
Тетяна Бока, Ірина Сливчук,
студентки 4 курсу філологічного факультету