Рецензія на книгу: Набитович І. Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький.

Київ: Дух і Літера, 2023. 792 с. (Серія «Постаті культури»).

На запрошення книжкового фестиваль «БукФест» 18 – 19 жовтня у Чернівцях гостював Ігор Набитович – професор Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка та Університету імені Марії Кюрі-Склодовської (UMCS) у Любліні (Польща), доктор філологічних наук, доктор філософії (PhD) Українського Вільного Університету в Мюнхені, перший лауреат новозаснованої Премії імені Митрополита Андрея Шептицького у номінації «Мистецтвознавство». Його виступи в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського та на філологічному факультеті Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича зібрали тісні аудиторії зацікавлених слухачів.

Про одне з найновіших досліджень іменитого автора, нещодавно удостоєне Премії імені Митрополита Андрея Шептицького, ділюся враженнями в цій рецензії.

Нова інтелектуальна біографія «Саґа мистецької родини» Ігоря Набитовича становить триптих про драматурга Алєксандра Фредра, «батька польської комедії», його доньку — письменницю й малярку Софію Шептицьку; їхнього внука і сина — митрополита Андрея Шептицького. Особливим, сказати б, винаходом І. Набитовича стало поєднання в цілісність біографії та творчості трьох поколінь визначних польсько-українських родин, які залишили свій слід у польській та українській культурі. Саме в такому потрійному біографічному ключі розгорнуто й біографію трьох поколінь українсько-польського мистецького роду Федоровичів на тлі історії ХІХ — першої половини ХХ ст. в попередній монографії дослідника «Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська». Роксана Харчук у рецензії на цю публікацію писала, що її особливість

полягає в тому, що маємо справу з інтердисциплінарним дослідженням, яке включає в себе літературознавство, історію, біографістику, містить елементи мистецтвознавства і краєзнавства. У цій праці науковий стиль поєднується з публіцистичним, часто есеїстичний жанр бере гору над монографічним і навіть розгортається в романну оповідь зі вкрапленнями поезії[1].

У вступі до «Саґи мистецької родини» автор декларує подібний підхід до творення такого трикнижжя:

З перспективи малярської метафорики ця біографія трьох поколінь на тлі історії Галичини не є витвором академічного малярства, що на ній реальні історичні чи мітологічні постаті застигли в якомусь зоряному часі, величній миті історії й виражають певні мітологічні чи історіософські ідеї або суспільно-політичні доктрини. Це радше полотно, написане в імпресіоністичному ключі, де визначальним є не статика застиглої миті історії, а рух і динаміка історичного часу, окреслені нанесенням великої кількости мазків на полотно, що творять об’ємний простір його наративної історії. Це — імпресіоністична картина, де переміна джерела світла оповіді змінює масштаби експресії зображення окремих реальних постатей, увиразнює рух ідей і зміну національних та ментальних уявлень на такій картині. Цей життєопис-триптих, поруч з усім, є спробою створити, як на картинах імпресіоністів, внутрішні незалежні джерела світла — залучаючи листи, спогади, літературні та малярські твори, які мали б посилити динамічні ефекти людських радостей, страждань і почувань на тлі півторастолітньої макроісторії (с. 10—11).

Отже, тут поєднано не тільки історію Галичини кінця XVIII — першої половини XX ст. на тлі політичного та культурного протиборства у ній кількох етнічних груп, народження тут двох модерних націй — українців і поляків, а й розглянуто історію австрійського, польського, українського галицького театру, французького і польського малярства часів Софії Шептицької, ренесансу українського іконопису початку ХХ віку та українського галицького малярства доби Модернізму, історію українського культурного розвитку і меценатства часів Шептицького.

Перша книжка монографії «Час війни і театру. Під сузір’ями Марса і Талії» присвячена Алєксандрові Фредру. Це перший життєопис мистця українською мовою та розлогий літературознавчий аналіз його драматургії, галицьких контекстів його творчості. Автор монографії подає узагальнену характеристику театральної спадщини драматурга:

Комедії Алєксандра Фредра, побудовані на класицистичній поетиці, одночасно не вміщуються у просторі Класицизму. Фредро руйнує багато з усталених норм класицистичного театру. Романтизм змінює декорації й поетику текстів його п’єс, провіщаючи відхід класицистичної доби й прихід нових нуртів у польську драматургію. Драматургія Фредра — це не театр характерів, схематизованих і точно окреслених класицистичним різцем стильових засобів. Ці постаті виходять за кордони схематизму. Його герої живі й довершені — навіть у своїй дрібничковості, нікчемних пристрастях та нужденности їхніх ідеалів і прагнень. Усе це чинить їх реальними. Разом вони творять великий театр життя Галичини» (с. 151).

Друга частина трикнижжя — «Час малярства, літератури і віри. Під омофором святого Луки». Тут розглянуто життя Софії Шептицької. Уперше (і в польському, й українському) літературознавстві подано її наукову біографію, проаналізовано її художню прозу, мемуаристику. Мовним простором цієї творчості була французька і польська мова. На основі листів та спогадів Софії Шептицької І. Набитович доводить її знання української мови. Вперше в монографії ідентифіковано увесь масив малярської спадщини мисткині. Прикметно, що одним із учителів малярства 14-річної Софії в Парижі був Франсуа Шіфляр, один із близьких приятелів Віктора Гюґо, автора знаменитого прижиттєвого портрета письменника, який експонується в Домі-музеї Гюґо в Парижі.

У життєописі Софії Шептицької у «Сазі мистецького роду» введено вставну історію життя принцеси з баварського королівського роду Елізабет Віттельсбах. Автор монографії порівнює їхні долі і творчість на тлі подій ХІХ ст.: однієї на тлі історії цілої Європи, а другої — в історичному просторі коронного краю монархії Габсбурґів.

І. Набитович добачає подібності поетики та стилю художньої прози Софії Шептицької та Марселя Пруста. Він зауважує, що

через кілька років після її (Шептицької. — В. А.) (смерти Марсель Пруст розпочне писати свій перший із роман із епопеї «У пошуках утраченого часу». Спогади ґрафині Шептицької чимось перегукуються із цією епопеєю. Як і у Пруста, в її споминах важливу ролю грають запахи, старі речі, деталі повсякденности, уривки фраз, які дозволяють винурити із вод забуття ту чи іншу подію чи історію багатьох митей власного життя й життя інших людей (с. 462).

Третя книга трилогії «Час віри, чину і мистецтва. Sacrum et profanum», присвячена постаті митрополита Української греко-католицької Церкви Андрея. Він повернувся до конфесійної традиції роду Шептицьких, модернізував УГКЦ; при ньому вона набула виразних національних рис.

У монографії подана й проаналізована малярська спадщина Андрея Шептицького, розглянуто процес становлення його як мистецтвознавця.

Меценатська діяльність Митрополита ґрунтувалася на сформульованій ним культурній доктрині, що основами будь-якої культури є «людська праця, наука, мистецтво й багато подібного». Першопланове гасло для культури в його баченні — «шанувати людське життя, людську свободу». Реалізацією цього гасла був чин порятунку ним та його братом, отцем Климентієм Шептицьким, чорним і білим кліром Української греко-католицької Церкви, сотень євреїв під час гітлерівської окупації.

Досить розлого у третій частині монографії представлено вплив Андрея Шептицького на українську літературу, взаємини з українським письменниками. І. Набитович наводить жартівливий вірш, написаний Осипом Маковеєм через кілька літ після інтронізації митрополита Шептицького. Пародія має назву «Коли б я польським ґрафом був…». І додає:

Цей вірш, хоча й іронічний, аж ніяк не понижує постаті Митрополита. Тут швидше відображене зіткнення народницького та модерністського світоглядів; він є легкою іронією над народницькими «концертами-хороводами», стереотипами й громадськими страхами частини українського галицького суспільства… навколо швидкої церковної кар’єри молодого ґрафа… (с. 561).

Про своє багатолітнє знайомство із владикою Василь Стефаник писав у листі до нього від 10 грудня 1934 р.: «Вам дякувати серед українців не лиш я повинен, але й тисячі людий і сотки інституцій. Рука Ваша була все щедра і отворена…». Український маляр Михайло Мороз залишив спогад про те, як В. Стефаник ставився до Митрополита. Дехто з українських радикалів був прикро незадоволений тим, що письменник, приїжджаючи до Львова, прямував насамперед до митрополичого палацу біля собору святого Юра. На закиди, чому він, Стефаник, ходить до Шептицького, той відповідав: «Я люблю дивитися на ту срібну голову, що думає і журиться про всю Україну» (с. 572).

Автор монографії наводить і спогади про відвідини «на горі св. Юра у великого митрополита Шептицького» Уласом Самчуком і Оленою Телігою в трагічні дні гітлерівської окупації Львова 1941 року:

Ми збиралися вже давно зробити таку візиту. <…> Митрополит ґраф Андрей Шептицький на своєму свято-юрському троні зустрів і привітав нас справді по-княжому. Здавалося, що його вік, його становище не давало багато часу віддаватися таким справам, як література, але він був гаразд поінформований про нас, пригадав, що читав мою «Волинь», пригадав Олениного батька, питав, де він тепер, що робить, і сказав, що такі люди будуть потрібні тепер тут, питав, де ми зупинилися, що робимо і думаємо робити далі. <…> Ми сердечно попрощалися з цією великою людиною, а вийшовши зпалати, не могли наговоритися про ці відвідини… (с. 760—761).

Ще одна з таких історій, пов’язана із долею родини отця Селянського. Після раптової смерті священника його дружина залишилась із сімома дітьми без чоловіка. Митрополит оплатив навчання її дітей в університетах. Серед цих дітей, які працювали для української освіти й культури, був і Остап Селянський. Хрещеним батьком його доньки Віри буде Шептицький. Вона ж стане відомою письменницею під іменем Віра Вовк (с. 639—640). Монографія Ігоря Набитовича — багатопланове наукове дослідження і літературний текст водночас. Вона є синтезою історичних, літературознавчих мистецтвознавчих студій та антропології культури.

---

[1] Харчук Р. Українська аристократія: її втрата і віднайдення (Набитович І. Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська). Слово і Час. 2019. № 2. С. 103.

Доктор філологічних наук,
професор кафедри української літератури
Володимир АНТОФІЙЧУК