Дарина Ганусяк

Мартин

Який запах має смерть? Він знає, що вона поруч, він відчуває її сморід...

Небо над водою вбралося в малиновий серпанок, а лоно місяця почало родити зірками. Під розлогою кроною дикої оливи, гілки якої були по-чудернацькому вигнуті від солоного подиху лиману, сидів старий мартин. Олива з любов'ю та материнською ніжністю прихистила птаха, сховавши від сонця під своїми попелясто-зеленими листочками, що були такими затишними на дотик...

Мартин, нахохлившись, притиснув тендітні лапки під себе і, сховавши неспокійну голівку в пір'я на спині, намагався заснути. Він був виснажений, його тільце більше не зберігало тепло. Птахові було важко пірнати – крила обволокло мазутною плівкою та осадом. Після вчорашніх прильотів він більше не мав сил прогодувати себе, і єдине, що тримало в ньому життя, – ця олива, яка стала для мартина останнім прихистком. Дерево з повагою та особливою пильністю старанно оберігало його сон. Сон... Можливо, його останній в житті сон.

Птах уже другий день живився плодами цього життєдайного дерева: маленькі овальні ягідки, що пашіли солодким борошнистим ароматом, наповнювали його тіло енергією. Мартинові очі виблискували відчаєм та безмежною тугою. Той, хто наважився б заглянути птахові в його такі маленькі, але до кісток печальні озерця, певно, не зміг би витримати тієї всеохопної розпуки...

Сьогодні вранці очаківські глиняні кручі знову здригалися від вибухів. Цього разу старому мартинові не пощастило опинитися занадто близько до місця прильоту. Він вижив, але його внутрішній компас було ушкоджено, а постійний гул у голові став невід'ємною частиною пташиного буття. Багато його братів та сестер уже давно загинули від контузій чи токсичних речовин, що лишали по собі вибухи. Дехто з тих, кому пощастило вижити, емігрував до Туреччини чи Болгарії.

Пташиний стариган теж відчував потребу кудись летіти. За декілька днів йому вдалося трохи очистити дзьобом пір’я від мазуту, а перед тривалою подорожжю – підкріпитися виловленою рибою. Мартин розправив крила на світанку: він здійнявся над лиманом, зміряв пташиним поглядом турботливі дерева олив, що так міцно прикипіли до глинистих берегів, а потім під прощальний квиліт родичів полетів далі – попрощатися з морем.

Дорогою до моря мартинові стрілася біла акація, цвіт якої буяв уже вдруге за це літо. Цього разу вкриті колючками гілки дерева вже не зиркали на нього так вороже, навпаки – вони ніби тягнулися, аби пригорнути птаха до себе. На сусідній від акації кручі міцно стояла шовковиця. Її крона вже почала рідіти, а на гілочках виднілися зсохлі й перестиглі плоди. Ближче до моря траплялися мереживні кущі бісернику, а також гіркі на запах полин і ковила.

Море зустріло птаха звичною тишею та спокоєм, а світанкова заграва почала заквітчувати водяну гладь рожево-бузковим цвітом. На лінію горизонту ліниво випливав розпечений окраєць сонця, змушуючи морський туман стиха танути під вагою перших золотавих променів. Море й уся фауна та флора прокидалися. Хвильки тихенько погойдувалися, цілуючи прохолодний ранковий берег. Поки мартин кружляв над водою, під ним почали витанцьовувати дельфіни. Вони енергійно вистрибували з води, клекочучи одне з одним, а їхні сіро-блакитні тіла відблискували на сонці з особливою яскравістю.

Птах поглянув на свій дім востаннє і, спіймавши потік повітря, полетів геть. Йому було важко навіть планувати: іноді крила не слухалися, а тіло занадто швидко втомлювалося. Він знав, що вже ніколи не повернеться додому, знав, що йому доведеться помирати ген за краєм рідних місць, а ще дуже чітко усвідомлював: це – його остання подорож.

Птах летів упевнено, але невластиво низько для свого виду. Знизу виднілися пшеничні поля, що ще так солоно й блакитно пашіли морем. Трохи згодом золоті полотна змінили соняхи, які з дитячою цікавістю повернули свої маківки до матусі-сонечка й запитали в неї, чи скоро вони дозріють. З лісосмуги час від часу вискакували зайці, біжучи навипередки зі сталевими конями. Деяким клаповухим усе ж таки вдавалося обігнати «коня», проте гучний звук мотора згодом лякав звірятко, і те поверталося назад до затінку. Також час від часу на стежку вибиралося фазаняче подружжя разом зі своїм виводком: фазанячі дітки з цікавістю досліджували поле, дзьобаючи равликів та різних комах. Фазанячий татко націлився на більшу здобич – слимаків та невеличких польових мишей, полюючи на живність з елегантністю та притаманною йому спритністю. Матуся-фазанчик тихенько дзьобала пшеницю, тримаючись обіч чоловіка.

Мартин летів досить повільно й низько. Йому було цікаво й любо споглядати та відчувати щось таке, до щему в серці схоже на рідний край. Проте дещо в цьому польоті здавалося дивним. Птах за життя емігрував удруге, і минулого разу все було інакше.

Раптом він відчув, що летить не туди. Його внутрішній компас тріснув… Гучно, в найнеочікуванішу мить. Мартин зрозумів: він прямував у протилежному напрямку, скоріше за все – на північ...

Птах летів Південним Бугом, споглядав спокійну водяну гладь, вглядався в неї, сподіваючись віднайти щось знайоме. Трохи згодом мартин звернув з сивої артерії Бугу у вузьке мереживо річки Корабельної.

Північ Миколаївщини зустріла мартина сильною зливою, і серпневе тепло вже не здавалося таким привітним. Ковзати повітрям вдавалося все гірше й гірше, тож птах почав підшукувати собі прихисток. За деякий час дощ ущух, із-за хмар почало всміхатися сонце, а на горизонті потихеньку виглядали затишні хатки. Схоже, птах нагледів собі одну з них. Залетівши у двір, мартин обережно сів на гілку шовковиці та почав чепурити дзьобом пір'ячко.

– Діду, так добре пахне на вулиці, ходи! – гукнуло біляве дівчисько, вибігаючи з хати у двір.

Дівчинка вибігла поспіхом, натягнувши на тендітні ніжки яскраво-рожеві чобітки. За нею повільно вийшов чоловік середніх літ. Смугляве обличчя, густі темні брови та міцні плечі людини, що змалку звикла до важкої праці. Постать була дебела й надійна, а руки – великі й вузлуваті, такі, що не боялися мозолів. Очі в чоловіка були карі, а погляд – ніжний і добрий; зморшки рясно вкривали його обличчя.

– Дарусе, бешкете малий, не так швидко, зачекай-но старого!

Радісно підстрибуючи, дівчинка побігла вглиб двору – до городу, великої земельної ділянки, посеред якої велично родила поважна груша. Праворуч клаптик землі зайняла луцерка, зліва – кукурудза та всіляка городина, а по краях городу елегантно красувалися майори. Попід тином літньої кухні кущилася малина, а біля душу росли дички: вишня та яблуня. Яскраві промені вечірнього серпневого сонця проливалися на виднокіл, із турботою прогріваючи родючий чорнозем після рясного дощу. Біля шовковиці стояв невеличкий столик із двома лавами по обидва боки.

– Діду-у-у! – запримітивши мартина на шовковиці, здивовано протягнула Даруся.

– Що таке? – підійшовши до дівчинки, мовив чоловік. – Диви! То ж чайка! Дивно... мала б уже на південь мігрувати давно...

– Це ж ми таких бачили, коли з дідом Валерою в Очаків їздили! Вони так клекочуть смішно! А ще дід їм віддавав рибу, коли ми на рибалку ходили, – захоплено вигукнула дівчинка.

– Далебі, цей мартин прилетів саме звідтіля. Але глянь, – трохи нахилившись до дівчинки, мовив чоловік, – у нього крила вимазані чимось, і дихає птах дуже хрипло. Певно, він хворий...

– Або старий уже! Як ти, діду! – випалила Даруся.

– А ти не вумнічай! Краще принеси миску з водою, мило, ганчірку з гаража та покривало з веранди. А я поки по драбину схожу, треба його зняти. Якщо він прилетів на південь замість півночі, то, вочевидь, його внутрішній компас вже не так гарно працює… – пошепки до себе промовив старий.

Даруся пішла по речі, а дідусь, поставивши драбину, почав знімати птаха. Мартин геть не був проти й легко піддався. Чоловік спустився та сів на лаву біля шовковиці. Він міцно тримав птаха своїми дебелими руками, хоча той навіть і не думав чинити опір. Мартин був виснаженим і голодним.

– Ось, усе принесла, – сказала Даруся й почала розкладати речі на столику.

– Бачиш, пір'ячко все в мазуті? Треба його відмити. Додай у водичку мила та обережно витирай йому спинку й крила, а потім загорни в покривальце. А я поки піду до сараю, накидаю сіна та приготую їжі й води, аби наш гість зміг перепочити.

– Добре! – дівчинка обережно мостила мартина в мисці та лагідно його протирала, примовляючи: – Чом ти так далеко від дому опинився? Тобі не тужно за своєю сім'єю? А в тебе взагалі є сім'я? Ну чом ти мовчиш, га?!

– Бо він птах, Дарусе! – повернувшись, засміявся чоловік.

– Я знаю, діду, знаю... – ніби обурившись, промовила дівчинка.

Увесь час мартин поводився дуже чемно й не смів навіть поворухнутися. Домивши птаха, дівчинка з любов'ю загорнула його в ковдру й, цьомнувши в маківку, віднесла до сараю.

– Діду, а ми можемо його залишити собі?

– Так, залишимо, хай до весни в нас поживе.

– А можна я йому читати буду?

– Можна, Дарусе, усе можна. Але трохи згодом, нехай він відпочине.

– Гаразд!

– А тепер збігай мені по молоток та пуделко з цвяхами, треба полагодити стіл.

– Діду, а коли я додому поїду? Я дуже за матусею з татком скучила...

– Дівчинко моя, потерпи ще трохи. Батьки вважають, що в селі безпечніше, тут хоч менше літає.

– Але я так скучила...

– Знаю, мила, знаю.

Даруся спохмурніла й, насупивши світленькі брівки, склала руки на грудях.

– Бешкетнице! Твоєму чарівному личку це не личить. Біжи-но назбирай синеньких, помідорів та кабачків, зробимо сьогодні на вечерю ікру. А старий поки сходить по інструменти й тобі дещо принесе. Щось таке ж маленьке та гарненьке, як моя онука. Домовилися?

Обличчя Дарусі засяяло щирою дитячою цікавістю. Дівчинка втерла сльози рукавом і підбігла до городу.

– Одна нога там – друга тут! – і вже почала складати сині й кабачки у підгорнуту кофтинку.

– От і добре.

Старий пошкутильгав до майстерні й за декілька хвилин повернувся, тримаючи в руках невеличкого, виструганого з дерева зайця. У зайця були величезні вуха та дуже розумні, як на дерев'яну іграшку, очі.

– Я вже вкрив його морилкою, але якщо схочеш – розмалюєш барвами, – простягнувши зайця дівчинці, мовив старий.

– Леле, діду, у нього такі вуха... ну... такі... вухаті! – підбігла до нього дівчинка.

– Сподобався? Дід старався.

Даруся виклала усю зібрану городину на стіл і, схопивши зайця, з цікавістю почала крутити його в руках, розглядаючи кожну деталь. Потім із захопленням сказала:

– Мені подобається! А ти мені ще одного зробиш?

– Зроблю. А навіщо тобі?

– Ну... – засоромилася дівчинка, – я чайці хочу подарувати. Йому, певно, так сумно та самотньо зараз...

– Гаразд, Дарусе, зроблю, – пригорнувши до себе дівчинку, сказав чоловік.

Дідусь лагодив стіл, а Даруся набрала води з колонки й почала перемивати овочі, після чого вони попрямували готувати до літньої кухні. Повечерявши, чоловік пішов поратися по господарству, а дівчинка мила посуд надворі.

– Мила, пішли спати, уже пізно, – повернувшись у двір, промовив чоловік.

Дівчинка мила посуд навпочіпки, спиною до нього.

– Діду, а з чайкою все добре буде? Він не помре? – із сумом запитала Даруся, не повертаючись.

– Дарусе, звідки такі питання?

– Бо всі помирають, особливо зараз.

Старий на мить занімів. Він повільно підійшов ззаду, опустився на коліна поруч із дівчинкою та обійняв її за тендітні плечі, пригортаючи до себе.

– Не думай про це, мила. Тільки не зараз. Ходи спатки, ранок вечора мудріший. А я піду в майстерню, зроблю ще одного зайчика.

Ніч минула тихо, а прохолодний серпневий ранок зустрів село золотавим сонячним промінням, що пробивалося крізь крону поважної груші.

– Ходи, діду, йому, певно, так самотньо всю ніч було!

Даруся прокинулася рано й, розшукавши на веранді свої рожеві чобітки, уже чекала біля дверцят сараю. В її маленькій долоньці був затиснутий другий, ще свіжий, виструганий з шовковиці дерев'яний заєць, якого дід закінчив пізно ввечері.

Дідусь стиха відчинив двері сараю, і прохолодне ранкове повітря впустило всередину золотаві смужки ранкового сонця.

Мартин сидів, забившись у куточку на м'якому сіні. Тільце нерухоме, ніби застигле у часі, а його крила були складені та з ніжністю загорнуті у покривальце. Голівка глибоко захована у пір’я. Він виглядав спокійним…

– Діду, він ще спить? – затамувавши подих, пошепки запитала Даруся.

 – А чом він не рухається?..

Чоловік повільно підійшов, присів навпочіпки й на мить приклав свою дебелу, вузлувату долоню до пташиного тіла. Вона більше не відчувала дрібного та тривожного трепету пташиного серця. У сараї панувала абсолютна, в’язка та нерухома тиша.

Дідусь на мить заплющив очі, тяжко вдихнув і лагідно прикрив мартина краєм ковдри.

– Все добре, Дарусе... – тихо промовив він, підводячись і беручи онуку за руку. – Йому більше не болить. У нього просто... відновився його внутрішній компас.

– То він виспався й летітиме додому? – дівчинка підвела свої великі довірливі очі.

– Так, мила. Він обов’язково полетить…

Даруся нахилилася й обережно поклала дерев'яне зайченя біля сіна, поруч із тим місцем, де лежав птах. А коли вони виходили із сараю, над городом – високо-високо у безхмарному блакитному небі – раптом піднявся легкий потічок вітру, пронісся повз поважну грушу й полетів прямісінько на південь, до моря.

Віолетта Бідоча

Те, про що ми мовчимо

Ми всі колись стаємо тишею
у чиємусь житті.
Не тому, що нічого сказати –
просто слова вже не здатні
повернути вчора.

Ми вчимося усміхатися там,
де хотілося б просто заплакати.
Кажемо: «Все добре»,
бо пояснювати правду
надто довго. 

А люди йдуть.
Іноді – назавжди.
Іноді – лише з кімнати,
але чомусь після них
повітря стає іншим. 

Найстрашніше – не втратити людину.
Найстрашніше – одного дня зрозуміти,
що ти вже не пам’ятаєш,
яким був до неї. 

Ми так поспішаємо жити,
що не помічаємо,
як дитинство тихо виходить
із наших долонь.

Як батьки старіють
між звичайним «передзвони ввечері»
і незручним мовчанням.

Як друзі стають спогадами,
а спогади – речами,
які боляче знаходити
в старих кишенях. 

Ми відкладаємо життя
на потім.
На понеділок.
На канікули.
На «коли стане легше».
На той день,
коли нарешті перестанемо боятися. 

А потім дивимося у вікно
і раптом розуміємо:
життя не чекало.
Воно йшло
поки ми збиралися жити. 

Тому, якщо сьогодні
хтось тримає тебе за руку –
не поспішай її відпускати. 

Якщо хтось чекає твого «я люблю тебе» –
скажи. 

Якщо скучив –
напиши. 

Якщо болить –
не вдавай, що ні. 

Бо, можливо,
найбільша трагедія людини
не в тому, що вона помирає. 

А в тому,
що одного дня вона озирається назад
і розуміє: 

вона так і не наважилася
по-справжньому жити.

Ти не любив

Ти не любив. Твій погляд був крізь мене –
Як крізь вітрини вранці навесні.
Моє тепло було для тебе – тлінне,
Мої слова – мов камінь у росі. 

Я поруч йшла, мов тінь твого мовчання,
Мов лист осінній в кронах молодих.
Мене не кликало твоє бажання,
У ньому світ – без мене, без слідів. 

Я вигадала казку про причетність,
Про ніжність, що розтане – і прийде.
Та ти ішов у темряві, безчесний,
Туди, де серце вже не обведе. 

Я не була тобі весною щастя,
Я – лиш зима, що тихо промайне.
Твоя любов була, як сонце вчасне,
Та не для мене – небо не моє.

Ти не любив. І я тепер – прозора,
Моя душа – мов спогад на воді.
Та кожна ніч шукає твого слова,
Хоч знаю: ти – в чужій уже стороні.

(Уривок)

Ну привіт, жорстокий світе. Я не думав, що буде так все погано.

       Тепер ти знаєш кожен грам цього протеза. М’який хрускіт штучного суглоба, коли змінюєш опору. Холод пластику під штаниною, який ніколи не нагрівається до температури тіла. І так, це не частина тебе. Це інженерний виріб, який ти носиш, як бронежилет. Але вдома, у теплій кухні, серед сміху та звичних речей, він раптом стає вагою в тисячу тонн.

      Ти сидиш за столом, а твоя нога чи те, що замість неї, – ледь помітно гудить, коли ти рухаєшся. Це звук із іншого світу. Світу, де все вимірюється силою і витривалістю. А тут, у світі твоєї родини, вимірюють любовʼю, турботою та спогадами. І ти не знаєш, до якого з цих світів тепер належиш.

      Вони дивляться на тебе. Їхні очі повні доброти, жалю та чогось ще – обережності. Вони не знають, як з тобою бути. Розмовляють про все і про майбутнє, а потім раптом запинаються і кидають на тебе швидкий погляд. Ніби бояться, що слово «майбутнє» поранить тебе, як той самий уламок.

      Ти – живий пам’ятник болю, їхнього болю. Бачиш у їхніх очах ті дні, коли вони чекали на звістки, і ночі, коли вони плакали. Ти носиш на собі не лише протез. Носиш вагу їхнього страху, який вони пережили. І тепер, коли найгірше позаду, вони не знають, що робити з тобою – із тим, хто вижив, але повернувся іншим.

       Кириле, ти хочеш почуватися героєм, але відчуваєш себе диваком. Ти хочеш, щоб усе було як раніше, але знаєш: це неможливо. Навіть просте дитяче привітання брата переросло в звичайний доторк руками. Бо ти не можеш просто підбігти і підстрибнути. Тепер для тебе це ціла операція з розрахунком, навіть просто ходьба, зусилля і страх впасти перед кимось.

       Відчуття зайвості – це не те, що вони роблять чи говорять. Це те, що ти відчуваєш у найпростіших речах. У тому, що ти не можеш бігти підʼїздом, як колись. У тому, як мама більше не каже «постав чайник», щоб не турбувати тебе зайвим рухом. Ти як найміцніша застібка у браслеті, яка раптом стала найкрихкішою.                     

        Навколо тебе будують життя, обережно обходячи тебе, ніби ти ваза, яку легко розбити.

      І найгірше – ти розумієш їх. Ти бачиш їхню любов. Але саме ця любов, обернена обережністю, і доводить: ти вже не той, хто пішов.

      Ти – постійне нагадування про війну у їхньому мирному світі. І від цього хочеться знову піти – не на фронт, а просто зникнути, щоб дати їм спокій, який, як тобі здається, вони заслужили.

        Ти зайвий не тому, що тебе не люблять. А тому, що став втіленням болю, який вони намагаються загоїти, а ти не знаєш, як їм у цьому допомогти.

       Твоя рана зажила, але їхні – ні. І ти стоїш серед них, як живий докір, не знаючи, що з собою робити...

Яна Дронек

Навчитись жити

Ми все більше вчимось цінувати життя. Здається, ще зовсім недавно ми чекали слушного моменту почати жити, відкладаючи все на майбутнє. Наші плани, мрії, зустрічі, поїздки ми кидали в довгий далекий ящик під назвою «слушний момент». Та парадокс в тому, що він ніколи не наставав. Як бабусин сервіз, який вона обіцяє відкрити кожного свята і все ніяк не наважиться. На жаль, війна внесла свої корективи й змусила розпакувати його ще задовго до свята, розв’язуючи нам очі й показуючи, скільки пилу вже встигло вкрити його.

Життя наше заховане в бабусиних сервізах, які ми відкрили зовсім недавно й почали помічати в них щось аж надто особливе.

Навчитись жити – це про НЕчекання, а про моменти і про людей, які існують у цих моментах, про тих, які чекають нас з роботи, про тих, які чекають на роботі, про тих, хто знає і не знає, про тих, хто завжди пам’ятає. Це і про тих, хто любить й мріє, про тих, хто завжди зрозуміє, про тих, які відвідають у лікарнях, і про барист, що у кав’ярнях, про мамину гарячу каву і про сестрину нічну виставу. Це про кохання і мовчання, про миті, плани й сподівання, про зустрічі, і про погоду, і про нічну якусь пригоду. Це про людей, які між нами, які чекають нас листами, які турбуються й прощають і майже завжди пам’ятають.

Цінувати кожну хвилину - означає жити. Жити попри тривоги, недоспані ночі, відключення світла й шум генераторів. Навчитись жити серед темряви, страху й болю. Наше щастя не ховається десь надто далеко, під ліжком разом із нашими монстрами. Воно – поруч, завжди з нами, просто потрібно навчитись вмикати світло навіть у найпохмуріші часи. Навчитись жити - означає любити, бачити і помічати зараз. Бо хто ж навчить нас жити, як не ми самі?

Матеріал підготувала кандидатка філологічних наук Ольга Меленчук