29 травня 2023 року на базі Літературної студії імені Степана Будного відбулась зустріч літстудійців та інших студентів філологічного факультету з колишньою учасницею гуртка, а нині письменницею Наталією Радиш.

 

Наведений в заголовкові рядок взято з подяки-післямови новелістичного первістка Наталі Радиш «Великодній подарунок», який побачив світ 2006 року в Снятині, що на Івано-Франківщині. А подяка стосувалася причетних до появи цього первістка. Мав той рядок продовження:

Хвала словам, що черствіти не вміють,
І тим, хто з них відвіює полову,
І всім, що ці слова у душі сіють.

А передувала йому строфа:

Низький уклін за щирість і пораду,

За часу скарб, дарований мені,
За цвіт поезії і прози мого саду,
За спілкування швидкоплинні дні.

До заримованих рядків вела прозова преамбула: «Моє великі спасибі за щирість і добрі поради працівникам видавництва “ПрутПринт”» під орудою Володимира Карого (скажемо в дужках, що цей порядний чоловік недавно перебрався в кращі світи). Називалися при цьому імена й прізвища інших працівників видавничо-друкарської фірми, які допомогли в роботі над книжкою.

А починалася післямова-подяка абзацом: «Висловлюю щиру вдячність своєму наставникові Богданові Івановичу Мельничуку, що розгледів у мені ще в студентські роки маленьку іскорку таланту і не дає їй згаснути вже багато років. Як дбайливий садівник, доглядає Богдан Іванович мій літературний сад, нещадно виполюючи бур’яни, даючи можливість зміцнити і розквітнути найкращим моїм поетичним і прозовим паросткам».

Відкривалася книжка «Великодній дарунок», складена з 14 новел, передмовою Б. Мельничука «Це – талановито», де, зокрема, відзначалося: «Авторку цієї збірки я знаю давно, ще відтоді, як вона була студенткою філологічного факультету Чернівецького університету і відвідувала літературну студію імені Степана Будного. Тоді вона писала вірші, кращі з яких друкувалися у вишівській багатотиражці. Після закінчення університету (1992), працюючи вчителькою української мови та літератури в рідному Джурові на Покутті, Наталя Василівна Радиш продовжує віршувати і з поезій 90-х – початку двохтисячних років укладає книжку, яку мені випало редагувати і написати до неї переднє слово.

Тим часом, зіткнувшись із прозою життя, Наталя Радиш якось негадано для самої себе стала випробовувати себе в малій прозі, написавши низку новел, з яких уклала книжечку та попросила моєї допомоги в її редагуванні.

Прочитав я її рукопис за один вечір, прочитав, не відриваючись від нього, з великим зацікавленням, радіючи за свою колишню студентку. Стало очевидним, що Наталина проза не гірша від її поезій, а в чомусь, може, й ліпша. Оце “щось” – життєва конкретика її новел, не надумані, а вихоплені з реального сьогоденного буття проблеми, колізії, персонажі, підслухана в сучасному людському середовищі соковита мова.

Є в прозі Наталі Радиш щось від Василя Стефаника (лаконізм), від Марка Черемшини (ліризм), від Леся Мартовича (гумор), але це не наслідування видатних попередників-покутян, а творче навчання в них, прагнення налаштуватися на їхню хвилю за нових життєвих обставин. Зазначені якості притаманні як дитячим речам авторки, серед яких виділяється «Великодній дарунок», що дав назву всій збірці, так і більшості творів для дорослих. Прозові речі, запропоновані Наталією Радиш до видання, можна оцінити одним словом – талановито».

Вельми прихильно оцінив Б. Мельничук і поетичну книжку Н. Радиш «Тінь від жіночого портрета», яка з’явилася через два роки після прозової в київському видавництві «Просвіта» і відкривалася також його вступною статтею – «Тінь від жіночого портрета» – і мала щирі авторські «Подяки»: «професору Богдану Мельничуку – за шліфування моїх віршів й Олі Николюк та Ігореві Конюку – за допомогу в роботі над книжкою».

Професор не перехвалював колишню студентку: «Якщо вдаватися до п’ятибальної системи оцінювання, то лише частина її поезій заслуговує на “п’ятірку”, а не одна з них до цього рівня не дотягує».

А далі: «Попри це, важливо підкреслити інше: Наталя Радиш таки володіє даром неповторного поетичного бачення. Адже тільки людина, наділена даром, могла написати отакі рядки:

Довірливо дивилися хмарки,
Сховавши повні пазухи сніжинок.

Чи, скажімо, зробити таке порівняння:

І сірий кіт, як сірий день,
На підвіконні знов розлігся.

Останнє – з вірша «Банальність повсякденних фраз», який хотілося б навести повністю, позаяк тут виразно проступає характер ліричної героїні, її стривоженість сучасним похолоданням у взаєминах між людьми, та й не тільки це:

Банальність повсякденних фраз.
Ніхто на краще не спромігся.
І сірий кіт, як сірий день,
На підвіконні знов розлігся.
Типовість повсякденних слів –
Вже рівновагу серце губить.
Цікаво, чи у світі цім
Ще хтось когось хоч трішки любить?
Ти не такий, я не така…
А далі? Ну, а що там далі?
Сумна ромашка, ледь жива, –
Єдиний пам’ятник моралі.

Наталя Радиш уміє писати про кохання – стривожено й ніжно. Мені, зокрема, імпонує і громадянська, патріотична перейнятість авторки, чи не найбільше відчутна в розділі «Українська душа», де біль за нашими тяжкими бідами в часи більшовицького свавілля («Сандармох», «Марії Крушельницькій», «Загиблим воякам УПА») переплітається з тривогами за сьогочасні біди, породжені наслідками катастрофи у Чорнобилі («Жахлива казка»), вимушеними виїздами земляків на заробітки за кордон («Родовід Семотюків»), атрофуванням у частини співвітчизників національних почуттів. Останніх вона запитує з докором:

Українці милі, ви ще є?
Чи байдуже вам, що ви вкраїнці?
Хтось сумління оптом продає,
Хтось його втрачає по краплинці.

Тривоги небайдужої української душі озиваються в низці інших поезій збірки. І вона, ця небайдужість, до долі рідної землі, до її людей, до своїх вихованців, до близьких і друзів (мене пройняло особливим щемом Наталине звертання до осиротілої доньки її студентської подруги, незабутньої Олени Кучміної) робить книжку «Тінь від жіночого портрета» потрібною багатьом. Власне, натяк на це знаходимо у вірші «Філософія осені»:

Бо мені дарована душа
Ніжка, як росинка в квітці срібна,
І, напевне, я на цій землі
Необхідна і комусь потрібна.

Потрібність створеного раніше, в пору навчання в стінах Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича й багаторічної вчительської праці в рідній Джурівській школі, а ще в останні чотири роки – непедагогічної – у Польщі, на теренах Познаньщини, Наталя Радиш відчула особливо під час недавніх навідин до краю своєї студентської молодості та зустрічі з викладачами і студентами нинішнього філфаку у 22-й аудиторії.

Найчастіше звучали тут нові поезії гості та її відповіді на запитання студентів і викладачів. У підсумку вийшла жвава та змістовна розмова про Україну та Польщу, їхнє сучасне співробітництво у боротьбі з рашистською окупацією нашої землі, про різні аспекти літературної творчості. Адже – «Минає все. Та завжди буде Слово».

Колишній студентці було піднесено видання, до появи яких кафедра, чиєю випускницею була в 1992 році Наталя Радиш, мала найбезпосередніший стосунок, – «Письменники Буковини», «Я – українець. Я – українка. Ми – українці» та ще кілька.

Нинішній завідувач цієї кафедри, доцент Валентин Мальцев, заступник декана філологічного факультету, доцент Олександр Попович та професор Богдан Мельничук подякували Наталі Радиш за неабияке задоволення від її зустрічей з філологами та висловили надію на її приїзди в майбутньому.

Кафедра української літератури

Наталя Радиш

Із віршів, прочитаних у 22-й авдиторії університету

⁎⁎⁎

Прокинулася від болю
У кожній клітинці тіла.
Так, ніби я вмирала,
Так, ніби я горіла.
Відчула страшенну спрагу,
Коли до води два кроки.
І розпач від втрати мами,
Коли тобі лиш три роки.
Коли розбомбили хату
І на шматки – сусідів.
Коли над спаленим садом
Підноситься дух друїдів.
Зібрали всі сили в жменю
З повітря, води і тверді
І стала міцно на ноги,
Щоб тисячу раз не вмерти.
Іду крізь страшні руїни.
Несу, ніби світоч, серце.
А в серці тім – Україна.

8.05.2022

⁎⁎⁎

Слова сховалися.
Їм страшно з уст злітати.
Пробив осколок образ в срібній рамці.
Впустила немовля
З обіймів Божа Мати
І з серця в неї кров закапала уранці.
А ввечір затягнулася та рана.
Та образу шматки не склеїти докупи.
Ніхто не розбере, де рідна плоть, де вража.
Довкола трупи, трупи, трупи, трупи.
Ікони плачуть.
Сльози їх криваві.
І ангели з небес боронять всіх невчасних.
Та ті, хто є живий у цій державі,
Упевнені – повернеться ще щастя.
Наступні наші дні – то вже не просто дні.
Бо це – останній бій.
Вже іншого не буде.
Або – або.
Змагаються в борні
Всі ті, хто люди, й ті всі – хто не люди.
Бездушні йдуть «качать свої права».
Та не здолають. В безвість їх дорога.
Тому, що ми усі – одна душа жива.
І кожен, кожен з нас –
Частинка Бога.

2022 р.

На Бахмутському напрямку

У Бахмуті м’ясорубка
В окопах води вже ріками.
Померлі складають дяку,
Що не гниють каліками.
Дощ залива легені,
А ноги давно в багні вже.
Навіщо нам полонені,
Як ми ось три дні не ївши.
Про це напишуть в підручниках
І знімуть фільми – шедеври
Як кров’ю щораз захлиналися
Усі ворожі маневри.
А ми?
Не живі й не мертві всі.
Поки що не варт про це знати.
Для України нашої
Захисники ми, солдати.
Не вивчені ще феномени
Такі як «вкраїнський воїн».
Та кожен, хто тут стоїть тепер,
Багато чого достоїш.
Від нас уже відчай втік давно.
Своя земля під ногами.
Й, зціпивши зуби, накоротко:
«У нас все нормально, мамо».

24.11.2022

⁎⁎⁎

Гени піддаються геноциду.
Кравець міняє лекала.
Душа тріщить вже по швах,
Ковтаючи ритм пульсара.
Ганебно втікають з пам’яті
Завчені з юності фрази.
Лишається тільки істина:
Ми сильні – коли ми разом.
Зібравши в долоні кварки,
Відчуєм, що це лиш подув.
Усе в світі цім енергія,
Котра прошиває подив.

2022 р.

⁎⁎⁎

Панує всюди листопад.
Душа в передчутті морозів.
Думки снуються невпопад
І жодних на тепло прогнозів.
В полоні у осінніх хмар
Жевріє ледь із сонця ватра.
Північний вітрище – дудар
Створив мелодію про завтра.
Пророчить снігу тьмущу – тьму
Й страшні замети аж по вуха.
Нема розрадити кому
Цих передбачень завірюху.
Але в калиновім гаю
Червоних ягід хороводи
Зими права не визнають.
І в серці сонце не заходить.
Стікає холодний дощ
По серця мого небокраї.
Вернулася я вже із тисячі прощ,
А доля іще карає.
Із пуп’янка душу зростила знов.
Почала усе з основи.
Та янгол добра ще мене не знайшов.
Не зріле ще гроно медове.
Вірую
дух міцніє.
По мінному полю упевнено йде
З дитям на руках Марія.

⁎⁎⁎

Як вона співала колискову!
Місяць аж заслухався вгорі.
Що миліше за те рідне слово,
Яким спать вкладають матері.
А на ранок – тільки бризки крові.
Посивіла за кілька хвилин.
Мертва донька обіймає ляльку,
Без очей згорить у небо син.
Вже дітей з могили не підняти.
Жінка підіймається з колін.
Що їй танки, літаки, гармати,
Як за нею – правосуддя дзвін
Стукає у скроні як стихія.
Піде в пекло ворог на парад.
Бійтеся, хто смерть довкола сіє –
Жінка взяла в руки автомат!

2022 р.

⁎⁎⁎

Горить москва. Нема кому гасити.
Московські воші врозтіч всі пішли.
Їх світ уже не буде боронити.
Їм всім ввижаються із тризубом орли.
Кому потрібні брехуни пропиті,
В котрих від птаха в небі переляк?
І цар московський на однім копиті
Стоїть. Наполовину вже закляк.
Ще щось до пастви пробує волати,
Та грім гучний перебива ті крики.
Це гепнули антихриста палати.
Униз летять безмозкі і безликі.
Горить москва з фальшивим сухозлотом.
Зі згарищ весь розвіє попіл вітер.
На її місці стане знов болото
І як колись, кружлятимуть москіти.

05.12.2022

⁎⁎⁎

Спочатку судити їх буде світ
Презирством, ганьбою і правдою про усі їх «діяння»,
А потім працювати вони будуть на цвинтарях,
поки не впорядкується
Невинно убитих могила остання.
А далі, до останніх своїх мерзенних годин життя
Щоденно ставатимуть перед батьками дітей зґвалтованих,
роздертих, забитих на втіху катам
У підвалах таємничих похованих.
І видано буде реєстр ганьби,
І вчитимуть діти на уроках обов’язково
Не лише про героїв цієї війни,
А й про тих, хто запроданцями були,
Щоб не повторилось усе це.
Знову.

Березень 2023 р.

⁎⁎⁎

Усім, хто під синьо-жовтими
Душею, кров’ю, кістками
І думкою повсякденною.
Я з вами. Навіки з вами.
Піднімемо. Відбудуємо.
Інакше й не може статись.
Світанок настане теплий.
Почало вже розвиднятись.
З любов’ю до всього світу
Звучить наша солов’їна.
І кожен із нас упевнений:
Все буде – Україна.

22.10.2022

Великодні мотиви

Засіваю молитвою день.
Прошу лиш одного –
бути.
А вітер здіймає від чиїхось думок куряву
І дійсність розгортає нові сторінки покути.
Вичавлюю із себе перепрілі образи –
До краплі останньої, до мікрона.
І розсіюється від моїх щирих молитов
Пантеон страху і заздрості «п’ята колона».
Засіваю молитвою день.
Знята з хреста душа моя воскресає.
І буде ще, вірю, час для веселих пісень.
А поки що єство моє
Міцно меча тримає.
Рубаю на кавалки сумніви і гріхи,
Думки лукаві у закапелках мозку дірявих.
Хай святиться Правда і Любов,
Котрі і є правдивий Бог.
Хай раз і назавше здолає марнославство Слава.
А що там далі, з нами, а чи без нас…
Хай виживуть ті, хто створений з нашої думки і плоті.
Бо не можуть померти всі,
В кого ангели на плечах,
А вижити і владарювати
Народжені та вигодовані в болоті.
Але все, як не дивно, залежить
Тільки від нас.
Яке зерно засіваємо –
То таке і вродить.
До когось приходять тільки
чорні думки.
До когось – Син Бога живого
На землю приходить.

⁎⁎⁎

Великдень – це світлі помисли.
Великдень – це писанки.
Важливо, що там написано.
А ще – з чиєї руки.
Береш клубочок енергії
І пишеш на нім молитву.
Зірочки й закарлючки –
Це тексти. Насіння й бритва.
Розрізуєш ними дійсність,
Вкладаєш зернятко наміру
І цементуєш думкою
Деколи навіть намертво.
З своєї душі вилущуєш
Як воску, краплину радості,
Щоб хтось, хто повірив Богові,
Відсвяткував у святості.

⁎⁎⁎

Найбільше, чого я хочу, –
Танцювати.
Торкатись у танці твоєї долоні.
Відчувати ритми твого серця.
Ловити подих і думки солоні.
Найбільше, чого я хочу, –
Бачити твої очі.
Говорити без слів.
Говорити!
Створити у танці казковий палац
І цілий танець в палаці тім
З тобою прожити.
Чого я найбільше хочу? –
Полону твоїх рук.
Полону твоїх пальців,
Котрих майже не знаю.
Ти мені говориш звичайні слова,
А я від них з попелу
Воскресаю.
Ти не уявляєш собі, що це таке!
Не відчуваєш того,
Зовсім не знаєш.
Невидима нитка голосу твого
Мене на світі цім
Міцно тримає.

⁎⁎⁎

Човником. Маленьким човником
У твої сни
Припливе моя посмішка.
Сподівайся.
Не треба чекати аж до весни.
Очі заплющ, поклич –
І бери, торкайся.
Променем, тоненьким променем
Моє тепло
По твоєму тілові
Розіллється.
Впаде в минуле усе, що дотепер було.
І завтра заквітчане
Засміється.

⁎⁎⁎

А думала я про тебе
І думала без сліз.
У небі темнім й студенім
Хтось зорі на човнику віз
І відстані чорна дірка
Дихала не теплом
Але не було відчаю
Й сумніву загалом
Й саме тоді подумалось
Що інші ще є світи
І я таки допливу колись
В той світ, в котрім є вже ти.

⁎⁎⁎

Жінка – без віку.
Роки – то не її вік.
Роки – то її життя струни.
Бувають у тридцять – іржаві усі.
Бувають у шістдесят – юні.
Жінка – без віку.
Роки – то її тягар.
Або її перлинки найкращих споминів.
Бувають у тридцять
Як хмари грозові.
Бувають у шістдесят –
Оберемки променів.

⁎⁎⁎

Я тобі, бабусю, казочку розкажу,
Ти мені нутелою хлібчика намажеш.
Не кажи, рідненька, я не хочу знати,
Що такі смаколики
В хаті лиш на свята.
Я тарілки вимию,
Підмету підлогу,
В кожній справі стану
Я на допомогу.
Буду добре вчитися,
Виразно читати.
Не відвозь, бабусю,
Знов до інтернату.
Там не рідне ліжечко,
Ковдра й покривало.
Там мене в куточку
Пацани штовхали.
Ну а ще навчили щось таке казати,
Що мені не хочеться навіть повторяти.
Я не стану, бабцю, ковбаси просити,
Буду позашивані светрики носити.
Разом із тобою всю могилу мами
Приберемо жовтими й синіми квітками.
Виросту великий, научусь співати,
Як дідусь співав мій,
Як співав мій тато.
І зароблю грошей сумку повну-повну,
Привезу додому тата із полону.
Будемо ми жити і разом співати.
Не відвозь, бабусю, знов до інтернату.
 
2014 р.