В університетський період на першому курсі написав роман, кілька повістей і багато оповідань, що займали більше десяти зошитів. Натомість поетичний хист Бориса Івановича виявив тодішній керівник університетської літстудії – літературознавець і письменник Михайло Івасюк. Учений зауважує, що саме в університеті він зустрів людей, які його помітили, підтримали та окрилили, посилили впевненість у собі: «Коли тебе в юності хтось підтримає, коли хтось повірить у тебе, – в тебе з’являється певність, яка необхідна. Сумнів у людини і так є. Справжня людина сумнівається до старості: так чи не так вона живе, така вона чи не така, так вона поступила чи не так, так вона написала чи не так. Сумнів цей буде завжди і це правильно. Але коли тобі хтось дає тої певності, що все правильно, – це величезна справа!». Тому особливу вдячність він відчуває до Михайла Григоровича, з яким склалися теплі дружні взаємини, коли ще першокурсником увійшов у його родинний простір.

У роздумах про входження у літературу, апелюючи до Франкової мудрості, коли великий Каменяр початківцям радив «подивитися на те, про що ти пишеш так, як до тебе не було гляджено», Борис Іванович сприймає ці слова як своєрідну настанову для сучасних поетів-початківців. Адже в усі часи поетів хвилювали теми життя і смерті, а те, як саме їх опрацьовує митець, є виявом його майстерності. Показовою у цьому контексті Борис Іванович вважає творчість Миколи Вінграновського, особисте знайомство з яким дозволило пізнати глибину і неповторність його поетичного світу, Ліни Костенко, Василя Герасим’юка та ін.

Розповідаючи про історію створення власних поетичних збірок («Вхідчини», «Міра істинного», «Замість центурій», «Чернівецькі елегії», «Відпустка восени»), Борис Іванович зачитував найзнаковіші твори, у яких відлунює любов до батьків, коханої та рідної землі. Його поезія заглиблена у першооснови буття, позначена тонким світосприйняттям і вірою у Всевишнього.

Натомість поезія Бориса Івановича надихнула і спонукала літстудійців та гостей літературного зібрання поділитися також власними поетичними та прозовими спробами.

Уляна Московець,
студентка філологічного факультету
Ужгородського національного університету

Кісточки

Я кісточка від яблука. Ніхто не їсть їх. Вони сховані всередині, такі маленькі. Завжди в качанчику. Рідко, хто розгризає. А от коли поріжеш навпіл, то можна побачити, як дві крихітні коричневі крапельки вмостились у зручних яблуневих ямках.

Я кісточка від абрикосу, бита молотком на городі у бабусі. Вони завжди гарячі, налиті сонцем, хоч їх мало, бо не кожен рік абрикосововрожайний (так, я придумала це слово). Солодкі на смак, особливо любила їх у варенні. А в дитинстві плутала ці кісточки з мигдалем.

Чомусь абрикос для мене дуже приємно-ностальгічний. Стаю сентиментальною до спогадів і малих речей. Як от ті дерев’яні ящики, де сушились половинки абрикосів, які ми з прабабцею розділяли, а вона співала «Два дубки».

Я кісточка з обліпихи, що трапляється в перетертій з цукром суміші. Терпка, трохи гірка, та чомусь мені було до вподоби . Тато варив яблука у воді, щоб вона наситилась тим смаком, а потім додавав обліпиху. Це  смакувало взимку.

Я кісточка з вишні. Коли йшла ранком до школи чи пообіді зі школи, то часом смикала вишню з дерев, що росли обабіч дороги. Вони були трохи кислими, але мені і подобалось.

Я кісточка з персику. Ооо, персик. Невимовно обожнюю його. У нашого сусіда був садок, а ще пес Толік, точніше офіційно Анатолій Анатолійович. І за хорошими обставинами я ходила у сусідський садок збирати персики.

Ми консервували їх половинками. І востаннє я їла їх майже 4 роки тому, коли сиділа на початку квітня посеред подвір’я в татовій жилетці. На колінах була тарілка з цими персиками, а в руках книга. Це був Роджер Желязни «Хроніки Амбера», а саме третя книга з десяти. Це так дивно відчувалось: читати і їсти персики, поки на тебе падає сонячне проміння і десь все ж щебечуть птахи, а за менш ніж кілометр рухається колона танків. Я її чула, її не можна було не чути, подумки знала, що вони не поїдуть на нашу вулицю, однак острах все ж був. Втім я просто їла персики і читала.

Я кісточка з винограду. Які шикарні виноградники у нас були. Тато любив ними займатись, це його тішило. Часом робив вино, хоча здебільшого виноград ми саме їли. Позаду дому ріс зелений різних сортів, а попереду на арці – такий синій, темний.

Я ще багато кісточок… Всі вони – я. 

Ганна Філей,
студентка філологічного факультету
Ужгородського національного університету

Мої прекрасні юні очі

Мої прекрасні юні очі,
Жіночі, чисті, ніжні, як роса,
Скажіть, будь ласка, у якій годині ночі
Ви наповняли ріками міста?

Чому ви знову втомлені й червоні?
Чому немає радості у вас?
Невже ви хочете ходити в пансіоні,
Своїх жахливих, хибних перифраз?

Ви молоді, активні й жваві
Вам стільки треба ще оджить,
І зараз вам не треба так себе морочить!
Вам треба просто-просто одпочить.

Ви замилуйтесь на красу весни,
Радійте тим, що можете ще бачить.
Лишіть оці страшезні спішаки
Вам світ не треба передбачить.

Мої прекрасні юні очі,
Жіночі, чисті, ніжні, як роса,
Прошу вас, так усердно прошу:
Живіть ще поки є літа…

Дарина Янцо,
студентка філологічного факультету
Ужгородського національного університету

***

циклічність часу
все повторюється
одне за одним
непреривна пряма
яка має безліч доріг
помах крилами
і пряма стає косою
мов якийсь потік
що дзюрчить
роздоріжжя шляхів
вибір буває надто складним
правильний чи ні
напевно ніхто не знає
про це
думати, робити, іти
дивитись довкола
вивчаючи людей
стрибати, бігти, повзти
як змія що немає мети
вкусити когось за обидві ноги
тремтіти, кричати, трястись
вкусити себе саму за хвіст

Дар'я Ганусяк,
студентка філологічного факультету
ЧНУ ім. Ю. Федьковича

МІЙ БЕРЕГ

Мамі

Ти виліплена з любові:
до себе, до інших...
...ДО МЕНЕ...
Не питаєш ніколи:
– За що? Чому я? І для кого?

Ти хворієш життям
і навіть не чуєш власної кволості,
Твоє серце резонує по колу,
А венами рухає сталь.

Ти чітко знаєш, що таке ВОЛЯ,
вгризалась в неї не раз.
Життя обрала без фаталізму:
– Доля – для слабких,
диктуй власний наказ.

Коли промовляєш слово «ЛЮБОВ»,
з твоїх уст крешуться зорі,
Вони обпікають мені чоло,
гасять жалі і печалі, набуту втому.

І з-поміж усіх Любовей – твоя найміцніша,
Здатна вбити Смерть і скорити час...

...Чуєш? Це звук мого серцебиття,
Світ замовк. Ти і є останнє слово.

Христина Ігнат,
студентка філологічного факультету
Ужгородського національного університету

***

Колись в житті зів'яну й я,
Колись й мене покинуть муки.
Колись відправлюсь в небуття,
Залишивши лиш аромат розлуки.

Усе в житті втрачає квіт,
Усе закінчується та не завжди вчасно
Та все ж без вороття шумить
Ось той солодкий голос щастя.

Осяяна красою ти ...
Чаруєш, маниш і даєш надію
Та добре думай перед ким цвісти
 Аби не поховать зарано свою мрію.

Колись і я зів'яну у житті,
Колись і я буду не гарна й п'яна
Та головне, щоб на твоєму серці не була,
Як та пекуча і болюча рана...

Анна Зубець,
студентка філологічного факультету
Ужгородського національного університету

~шістдесятникам~

А ми всі мовчимо, ти бачиш, ми всі мовчимо,
Чути лиш постріл глухий в напівсонній тиші.
Сипляться стіни, грюкоче пожовкле скло,
В рай відлітають не перші вже вольній птиці.

Тюремні замки, повільні кроки солдат,
Розірвані, спалені кров'ю рядки на папері
І погляд стальний крізь планки іржавих ґрат..
Як ви там, «лучших времён» несхитні полонені?

Як ваша правда, ще в жилах вирує, тече?
Скільки днів ще чужих, скільки вкрадених ранків?
Залізобуденні кайдани та вже не болить, не пече...
Ваша кров загорілася в серцях міліонів нащадків!

Ваша весна стала символом змовчаних втрат,
Відбитих у часі лиш як німий епітафій.
Ваша правда в словах, закарбована у вічних віках
І не знищена жодним дияволом жодних монархій!

Матеріал підготувала
кандидатка філологічних наук
Ольга Меленчук