У 1909 р. вона вийшла заміж за православного священника Омеляна Гнідого. Восени 1911 р. подружжя перебралося до с. Лука (нині у складі с. Кострижівка Чернівецького району Чернівецької області). Це був найплідніший період письменницької творчості Сидонії Гнідий. Саме так підписана її проза, опублікована в газетах «Нова Буковина», «Народний голос», журналах «Промінь», «Ілюстрована Україна» та «Літературно-Науковий Вістник». Із-поміж цих творів – новели, оповідання, поезії в прозі, звернені до життя людей різних суспільних станів: селян, міщан, інтелігенції, шляхти, збіднілих нащадків знатних родів тощо. Особливої уваги варті її повісті «Анничка» (1913), «Марія» і «Касандра» (1914). У центрі майже всіх цих творів – молода жінка, яка походить із селянського середовища, утілює кращі риси тодішнього українського суспільства і протистоїть тим соціальним, морально-психологічним і звичаєво-побутовим обставинам, які принижують її людську гідність. На становленні С. Никорович позначився вплив О. Кобилянської, яка порушувала проблеми емансипації жінки, необхідності її соціального й духовного розкріпачення. Проте в зображенні жіночих образів молода письменниця прагнула торувати власний шлях, розробляючи оригінальні сюжетні колізії, мотиви поведінки персонажів.

Поступово викристалізовувалися основні ознаки творчої манери С. Никонович: поглиблення психологізму, відмова від докладних описів звичаєво-обрядових дійств, тяжіння до ліризації оповіді, відтворення зорових і слухових вражень тощо. Посилюється прагнення створювати ширші епічні полотна, що допомагало глибше проникати в суть злободенних проблем. Проза С. Никорович означена особливим стилем, поєднанням рис традиційної (народницької) і модерністської (неоромантичної) манер письма, використанням сатирично-гумористичних елементів, тяжінням до показу людини, самотньої у складних, навіть трагічних життєвих ситуаціях, у чужому їй, абсурдному світі.

Появу перших творів письменниці привітала О. Кобилянська, порадивши їй писати на теми народного життя. Підтримав і М. Євшан, з ініціативи якого «Літературно-Науковий Вістник» опублікував «Анничку», «Марію» і «Касандру». Він готував до друку її роман «Марівуца», та цьому перешкодила Перша світова війна. Значну роль у творчому зростанні С. Никорович відіграли також В. Винниченко, Л. Юркевич, М. Коваленко, О. Роздольський, О. Маковей, А. Крушельницький та ін.

У міжвоєнний період С. Никорович майже відмовилася від естетичних принципів своєї ранньої творчості, у якій домінували картини народного життя, робилися спроби заглибитися в психологію жіночих персонажів. Надалі вона, за її ж словами, віддавала перевагу «творчій політиці», активно займалася громадсько-культурною роботою. Письменниця увійшла до кола найпомітніших діячок жіночого руху на Буковині. У грудні 1921 р. брала участь у Всеукраїнському жіночому з’їзді у Львові, де виступила із доповіддю. Також її обрали делегаткою першого (2 лютого 1929) і другого (13 вересня 1931) з’їздів жінок Буковини. Наприкінці 1923 р. С. Никорович розлучилася з О. Гнідим і вийшла заміж за працівника румунської митниці Костянтина Никоровича.

Центральною темою художньої творчості С. Никорович цього часу стали визвольні змагання українського народу 1917–1921 рр., крізь призму яких накреслювалася державницька перспектива України («Вдова з-над Дністра», «Українська княгиня Віра», «Дністер прибуває», «Малий Василько і його брат Роман», «Мазепинець на хресті» та ін.). Так чи так ця тема розвивалася і в статтях письменниці, опублікованих у «Хліборобській Правді». У них, зокрема, на ідейній основі творчості Т. Шевченка актуалізовано думки про історичне буття українського народу та його політичне майбутнє. У мемуарному нарисі «Цвіти споминів» («Білі акварелі»), надрукованому в книзі «Ольга Кобилянська. Альманах у пам’ятку її сороклітньої письменницької діяльности (1887–1927)» (Чернівці, 1928), містяться цінні свідчення С. Никорович про її взаємини з О. Кобилянською в різні роки та про перебування на теренах буковинського Придністров’я перед Першою світовою війною В. Винниченка, Л. Юркевича, М. Євшана та інших українських діячів.

У міжвоєнний період багато зусиль С. Никорович віддавала редакторській праці й організації літературного процесу на Буковині. У листах до Осипа Маковея початку 1920-х років вона виклала свій план створення першої організації українських письменників Буковини на засадах демократизму, принципів толерантності й свободи слова, а також заснування її органу – літературно-мистецького журналу, речника «життєвої правди». Реалізувався цей задум у 1931 р., коли С. Никорович разом зі своїми однодумцями започаткувала вихід журналу літератури, науки та громадського життя «Самостійна думка», а також його додатків: «Самостійна думка української матери» та «Державно-творча трибуна Буковини». 6 січня 1932 р. у Чернівцях відбулося перше засідання українських письменників Буковини, на якому прийняли ухвалу про створення організації письменників-українців у Румунії, заснування видавничої спілки «Самостійної думки», ідею національно-політичного проводу українського народу тощо. Крім Сидонії Никорович, до організації увійшли Святослав Лакуста, Дмитро Івашина (Геродот), Осип Дуда, Іван Бордейний (О. Задума), Лідія Бурачинська, Іван Яремський, Іван Стрийський, Василь Якубович та ін. Основне завдання письменницької організації С. Никорович вбачала в тому, щоби засобами літератури повернути поневолений народ до незалежності, спрямувати українців, як історичного народу, до кола країн із самостійним політичним устроєм.

У 1933 р. вона на власні кошти і за особистого редагування налагодила видання просвітницького журналу «Український народ», але через брак фінансування світ побачили лише вісім його чисел.

Улітку 1934 р. С. Никорович перебралася до м. Бакеу, куди перевели на роботу її чоловіка. Але й звідти вона підтримувала зв’язки з Буковиною, публікувала в чернівецьких часописах художні твори й публіцистичні статті, вела сторінку «Жіночі справи» в газеті «Хліборобська Правда».

У 1944 р. письменниця разом із родиною оселилася в м. Арад (Румунія). В останній період свого життя вона переважно займалася вихованням дітей, багато часу віддаючи вдосконаленню літературного таланту сина Василя. Однак не припиняла власної творчості. Зокрема, працювала над есе німецькою мовою «Що таке політика?», у якому гостро критикувала диктатуру в будь-якому її вияві, зокрема й комуністичному, а також над книжкою з питань етики. У жовтні 1956 р. С. Никорович дізналася про свій страшний діагноз, але попри невиліковну хворобу вона до кінця своїх днів зберігала душевний спокій, знаходила в собі сили, щоб листовно попрощатися з усіма рідними. Втім це прощання було більше умовним, бо письменниця твердо вірила в те, що належить природі, безкінечному космосу. А оскільки це так, то вона ніколи не покине родину, а буде завше поряд, оберігатиме її своїми думками і почуттями. І якщо хтось з рідних захоче з нею порозмовляти, то хай «зверне свій погляд до неба, зірок, ясного сонця, до всієї природи. А коли внучка Корнелія побачить білих метеликів поміж квітами, то знатиме, що в їхньому леті є і душа бабусі» (за спогадами дочки письменниці Калини Маре). 13 травня 1957 р. письменниця відійшла в потойбічні світи. …Не по-ранньовесняному теплого і сонячного дня 3 березня 2019 р. після надокучливих зимових холодів Сидонія Никорович повернулася до села Лука (тепер у складі селища Кострижівка Заставнівського району Чернівецької області), де вона проживала в 1911–1923 рр. Повернулася в скульптурному образі, створеному талановитим мистцем Володимиром Римарем. Повернулася у вигляді меморіальної дошки, встановленої на фасаді своєї колишньої оселі. Перед велелюдним зібранням з цієї нагоди промовляли селищний голова Володимир Старко, письменники й науковці Володимир Антофійчук, Богдан Мельничук, Василь Джуран, директор місцевої школи Олександра Васильєва, учитель Микола Черешнюк. Під мелодію Державного гімну України у їхніх виступах наголошувалося про справедливе й давноочікуване повернення письменниці до свого народу, заради якого вона жила і працювала. І раптом попри ще непевну весняну погоду в небесну блакить зринув рій білих метеликів, ніби віщуючи про приліт душі письменниці до колись рідного їй обійстя…

Доктор філологічних наук, професор Володимир АНТОФІЙЧУК