Відгук на книгу: Ярослава : Спогади про Ярославу Мельничук, 
її вибрані статті та бібліографія / упоряд.: Богдан Мельничук, Лідія Ковалець, 
Тетяна Мурашевич. Чернівці : ВД «Букрек», 2025. 452 с., 27 с. іл.

У кожній справжній книзі пам’яті втілюється невидима, але живуча нитка духовного продовження людського життя. Книга «Ярослава» належить саме до таких видань: вона навічно закарбовує портрет Ярослави Мельничук (25 липня 1975 – 22 грудня 2022) як людини й науковиці, передає читачеві глибоке переживання сенсу людського існування, вірності служінню істині, любові до літератури й загалом культури.

Від самого вступу відчувається виняткова делікатність і світла шляхетність авторів-упорядників: тут немає нав’язливого пафосу чи формальних декларацій. Кожне слово пройняте повагою до пам’яті, а водночас – живим болем і щирою тугою за людиною, яка так багато дала світові науки, культури й людських сердець.

Книга розпочинається стислим, але ваговитим життєписом Ярослави, у якому окреслено основні віхи її шляху. І вже ця коротка біографія дає відчуття цілісності її особистості. Народжена в родині знаного вченого-філолога, професора Богдана Мельничука, Ярослава, цілком закономірно, успадкувала високі духовні орієнтири. Її навчання, наукові пошуки, педагогічна діяльність і редакторська праця, як і все в її житті, було спрямоване на служіння культурі.

Доля немилосердно повелася з Ярославою, боляче вдаривши невиліковними недугами й поспішно вирвавши її з життя на 48-му році. Та, як підкреслено, «залишились спогади про цю яскраву, непересічну творчу й людську особистість. Залишилося написане – завжди добротне й цікаве. Обов’язком вважалось републікувати бодай статті з різних видань, іноді й малодоступних, укласти бібліографію праць нашої Ярослави і в цей духовно-інтелектуальний спосіб утривалити її земне життя» (Замість передмови, с. 3).

Світлий образ Ярослави постає в пам’яті тих, хто її найбільше знав, хто був завше поряд з нею, – літераторів, науковців, колег, друзів, – і вибудовується у  багатозначний монолітний портрет яскравої особистості, унікальної культурою думки, мови, поведінки, ставленням до всіх сущих. Цій темі присвячено перший розділ книги «Ярослава».

Окремої уваги заслуговує емоційна тональність спогадів. Тексти 32-х авторів пройняті глибинною етикою: любов’ю без надмірного сентименталізму, скорботою без розпачу, вдячністю без якогось вихваляння. У них делікатно висловлюється біль утрати, а пам’ять не зводиться до жалобного ритуалу. Навпаки, вони сприймаються як величний гімн життю, служінню високим ідеалам, гідним людини.

У ставленні до всіх Ярослава була людиною великої душевної шляхетності. Її слово ніколи не обпалювало, а зігрівало, її погляд не засуджував, а розумів. Вона не поспішала з оцінками, бо знала: кожна душа – окрема історія, і до кожної треба доторкатися з увагою та повагою. Природно обдарована вмінням чути, не просто слухати, а саме чути, вона була тією, хто міг мовчки витерпіти чужий біль, підтримати добрим словом, поділитися радістю, не применшуючи чужої. Як згадує її двоюрідний брат, відомий учений-літературознавець Ростислав Чопик, «Ярослава була дуже доброю, чуйною, емпатичною, може, навіть занадто. Бо саме це робило її й надзвичайно вразливою, беззахисною: вона не мала психологічного імунітету. Це називають заниженим больовим порогом. Те, що для інших було стерпним чи й взагалі непомітним, вона переживала максимально, межово, а то й позамежово. Врешті, пережити таки не змогла. Їй було важко з собою, такою; і фізичне тіло того не витримало» (с. 69).

Природна доброзичливість Ярослави не була ввічливим жестом, а випливала з глибини характеру, з віри в людину, з поваги до кожного співрозмовника, з потреби творити середовище довіри й добра. Для неї всі були рівні у своїй людській гідності, і тому поруч із нею ставало легше дихати, жити, бути собою. Характерний із цього розряду спомин її студентки, тепер асистентки кафедри української літератури Чернівецького університету Світлани Гуцуляк: «В товаристві Ярослави Богданівни (яка вміла оповідати і сміятися, а ще – що важливо – слухати й дивуватися, і – що найважливіше – зовсім не вміла бути суворою чи зверхньою, ігнорувати чи критикувати й присоромлювати) ми почувалися легко й безпечно» (с. 19). І справді, Ярослава не прагнула переважати, але вміла надихати; не вимагала вдячності, але залишалася в пам’яті кожного, кому хоча б раз подала руку, посміхнулася, сказала слово підтримки. У її присутності кожен почувався важливим, бо вона не ділила людей на «вартісних» і «другорядних».

Отже, у спогадах Ярослава постає як багатогранна особистість: мудра наставниця, глибока дослідниця, уважний редактор, людина великого серця і високої духовної культури.

Особливо слід відзначити другу частину книги, присвячену науковій діяльності Ярослави. Її дослідження творчості Ольги Кобилянської – це спроба глибшого осягнення естетичного й духовного досвіду української літератури. Вона мала тонке відчуття стилю, жіночої психіки, морально-естетичних ідеалів епохи, що дозволило їй побачити у творчості Ольги Кобилянської ті сенси, які раніше залишалися в тіні або були спотворені офіційною ідеологією.

Праці Ярослави інтерпретуються як ґрунтовні наукові дослідження, що докорінно змінили попередні літературознавчі уявлення про пізній період творчості Ольги Кобилянської. У них переконливо доведено, що письменниця після 1914 року не втратила творчу активність, а навпаки, постійно експериментувала у жанрово-стильовому аспекті, розширювала коло своїх ідейних зацікавлень і реагувала на актуальні виклики дійсності. Тому пізня творчість Ольги Кобилянської сприймається не як застиглий етап, а як складний процес літературного розвитку, в якому відображені культурні, історичні та філософські рефлексії її часу.

Крім досліджень творчості Ольги Кобилянської, у книзі також уміщено статті Ярослави, що стосуються загальноукраїнського літературного процесу в його єдності з українським письменством зарубіжжя, в тому числі й тим, що розвивається на теренах Румунії.

Отже, друга частина книги гармонійно доповнює першу, утворюючи цілісний портрет Ярослави – людини й науковиці, яка жила і творила для української культури і залишила для прийдешніх поколінь вагому спадщину.

Дуже важливо, що в книзі подано бібліографію праць Ярослави, що демонструє її активність і різноманітність як науковиці, публіцистки, упорядниці різних видань. Це також свідчення того, що вона оригінально продовжила тяглість родинної наукової традиції й сама вписала своє ім’я в історію українського літературознавства.

Блок фотографій, яким завершується книга пам’яті про Ярославу, має як ілюстративне, так і глибоко символічне й емоційне значення. Це окрема форма розповіді, де кожна світлина говорить про те, що словами передати важко або й неможливо. У них збережена жива присутність Ярослави у колі родини, серед колег, в аудиторії, біля книжок, у русі життя. Фотографії також становлять своєрідний міст між поколіннями. Для тих, хто знав Ярославу особисто, вони сприймаються як відлуння родинної, дружньої і колегіальної близькості; для молодших служать способом пізнання справжнього обличчя культури.

Книга спогадів про Ярославу – це вияв високої культури пам’яті, культури слова і культури серця. Це документ духовної присутності людини, яка навіть після відходу продовжує освітлювати життя інших. Це нагадування кожному з нас: справжня гідність людини вимірюється не лише науковими здобутками чи матеріальними статками, а передусім тим слідом добра, який вона залишає по собі. Значення цього видання надзвичайно вагоме. У час, коли швидкоплинність інформаційних потоків стирає пам’ять про істинне, аналогічні йому книги стають завжди відкритим сховищем духовних орієнтирів, нагадуючи про те, що в історії культури залишаються не тільки великі події, а й великі серця.

Доктор філологічних наук, 
професор кафедри української літератури 
Володимир АНТОФІЙЧУК